Розділ 1. Чужий кіт

О пів на дев’яту ранку я побачила в телефоні свого кота в бордовій краватці-метелику.

Він сидів посеред чужого дивана, підібгавши білі лапи, і дивився в камеру з тією незворушністю, яку зазвичай зберігав для порожньої миски. Під фотографією було написано: «Після трьох весіль поспіль удома мене чекає тільки цей чоловік».

Автор допису мешкав у квартирі навпроти.

Я збільшила фото двома пальцями. Подряпина на рожевому носі, світла пляма на грудях, маленький надрив на лівому вусі. Сумнівів не лишалося: Абрикос. Учора близько одинадцятої він пошкріб у мої двері, повечеряв, пів години полежав на роздруківках і попросився в під’їзд. Я вирішила, що йому набридло дивитися, як я втретє перемальовую одну й ту саму жабу.

О третій ночі він, виявляється, зустрічав сусіда зі свят.

На екрані комп’ютера чекала недомальована сторінка. Жаба стояла під кущем із валізою й мала виглядати обуреною. Після фотографії мені вже не бракувало матеріалу для спостережень.

Я зберегла файл, накинула поверх футболки сірий кардиган і вийшла на сходовий майданчик.

Із квартири навпроти долинала музика, тиха, але цілком зайва о цій порі. Микита Савченко мав професію, яка виправдовувала в його очах мікрофони, колонки й повернення додому серед ночі. У моїх очах вона нічого не виправдовувала, однак після двох повідомлень у будинковому чаті він принаймні перестав репетирувати конкурси після десятої.

На дзвінок ніхто не відповів. Я натиснула ще раз і почула за дверима знайоме коротке «мрр».

Замок клацнув не відразу. Микита з’явився на порозі в чорних брюках і білій сорочці з розстебнутим коміром. Волосся після душу ще не висохло, під очима залягли тіні. Я звикла бачити його в під’їзді з чохлами, пакетами й телефонною гарнітурою, тому без жодної речі в руках він здавався неприродно вільним.

— У вас мій кіт.

Микита кліпнув, провів долонею по мокрому волоссю й нарешті подивився туди, куди я показувала.

— Перепрошую?

— Рудий. Біля вас. У метелику.

Микита озирнувся. Між його ногами вже протискався Абрикос. Метелик трохи з’їхав набік, передні лапи кіт поставив поряд і дивився на мене без найменшої провини.

— Бублику, не лізь у під’їзд, — сказав Микита й притримав його ступнею. — Там сходи брудні.

— Який ще Бублик?

— Цей. — Він нахилився, підхопив кота під передні лапи й притиснув до сорочки. Абрикос одразу влаштував підборіддя на його руці. — Звідки у вас до нього претензії?

— Він живе в мене з травня.

— У мене він живе з березня.

Я подумки відрахувала місяці. На початку травня кіт з’явився біля моїх дверей після грози: сухий, чистий, без нашийника й дуже голодний. У будинковому чаті мені надіслали фотографію схожого кота із сусіднього двору та порадили запитати у двірнички. Абрикос тим часом почав приходити щодня, а згодом притяг м’яку мишу, якої я йому не купувала. Тоді я вирішила, що знайшов у під’їзді.

— Чому Бублик? — запитала я.

— У першу ніч він витяг із пакета бублик і з’їв половину, поки я розкладав апаратуру. Ім’я обрав сам.

— Коти не їдять бубликів.

— Цей не читав рекомендацій ветеринарів. Відтоді я тримаю хліб у шафі.

Абрикос поклав підборіддя Микиті на зап’ясток. Зрадницьки зручна поза.

— Віддайте його, будь ласка. Мені треба працювати.

— Він щойно поснідав і збирається спати.

— Спить він у мене.

— А снідає, бачу, скрізь.

Двері квартири поверхом нижче відчинилися. На сходах з’явилася Віра Павлівна у світлому домашньому костюмі, з полотняною сумкою через плече. Вона подивилася спершу на мене, потім на Микиту, на кота в нього на руках і зітхнула без особливого здивування.

— Леопольде, я ж лише годину тому дала тобі курку.

Кіт підняв голову.

— Ви його знаєте? — запитали ми одночасно.

— Дев’ять років знаю. І вісім із них він удавав, що йому вистачає однієї квартири.

Віра Павлівна повільно піднялася до нас, відчинила сумку й дістала тонку синю книжечку. На першій сторінці ветеринарного паспорта була фотографія молодшого й худішого Абрикоса. Під нею значилося: Леопольд, самець, рудий із білим, метис. Власниця — Литвиненко Віра Павлівна.

Микита опустив кота на підлогу, але руки прибрав не відразу.

— Чому ви мовчали?

— Ти не питав. Розказував, що він до тебе прийшов і провів у тебе кілька годин. Я й дозволила йому приходити ще. А згодом Леопольд почав повертатися пахучий ковбасою.

— Це була індичка.

— Тепер спокійніше.

Віра Павлівна повернулася до мене.

— Ти написала про рудого кота в тому чаті, де я не перебуваю. Оголошення біля ліфта хтось зірвав раніше, ніж я його побачила. Потім ти сама привела Леопольда до моїх дверей і спитала, чи не мій. Пам’ятаєш?