Cogito, ergo sum

  Олексій зустрів її на зупинці біля фітнес-центру, і вона відразу відчула, як відходять на другий план всі неприємності цього важкого дня.

  - Привіт, мала. – промовив він просто, розставляючи руки і Настя влетіла в його обійми, як робила це багато років тому, коли він зустрічав її зі школи. Їй подумалось, що він все ще вище неї на дві голови і це не змінилось з того часу, як вони були дітьми. А ще не змінилися почуття захищеності і надійності, які вона відчувала, коли брат її обіймав. І хай від нього більше не пахло дешевими сигаретами, які він потай від батьків починав смалити в її шкільні роки, а вона вже давно не була маленькою дівчинкою, для якої старший брат був завжди і у всьому ідеалом – обіймаючи його, вона все одно почувала себе… правильно.

  - Поганий день? – спитав він, коли вона нарешті відступила, щиро посміхаючись.

  - Ох, не кажи. Але ти знаєш, зараз мені здається, що не такий вже і поганий, якщо мій братик знайшов час мене відвідати. – сказала вона, поправляючи мокре від душу волосся, що скуйовдилось від обіймів.

  Вечоріло, і останнє листя все частіше злітало донизу з похмурих осінніх тополь, а в калюжах, що лишилися від попереднього дощу, вже починали тонути краплі дощу нового. Вони чекали автобус, а Настя розповідала брату про свою дурепу начальницю, і про пришелепкуватих замовників, яким не сподобався її новий дизайн, і про свій новий рекорд на біговій доріжці, і про Антона – про все те, що з нею трапилось після останньої їх зустрічі. Олексій слухав її розповіді, посміхаючись, а іноді, коли йому на думку спадало щось доречне і дотепне, перебивав, і тоді вона сміялась разом з ним – сміялась над тим, що ще годину тому її пригнічувало і робило її життя (як їй здавалось) нестерпним.

  В автобусі, як завжди у вечірній час по буднях, було повно народу, тож вони продовжили розмову аж коли вийшли і покрокували через сквер до її кварталу.

  - То цей твій Антон – як з ним в тебе? – спитав брат Настю якби ненароком, перестрибуючи калюжу слідом за нею.

  - Ну поки що ліпше, ніж з попередником. – вирішила не вдаватися в деталі вона.

  -  Тільки і того, що ліпше? Бо я як згадаю ту падлюку…

  - Ну там не все було лише його провиною. – зауважила вона, і зупинилась, почувши, що його кроки позаду враз припинилися.

  - Не його провиною? – спитав він голосом, сповненим недовіри, коли вона повернулась. – Це як? Тобто те, що ти постійно ходила заплакана і почувалась у чомусь винною – то не була його провина?

  Повз них пробігла якась жінка, закриваючись від усього світу парасолькою, яку рвав вітер, що гуляв вздовж алеї. Дощ посилювався і навколо тисячами падаючих крапель і листків шелестів осінній сквер. Настя зітхнула.

   - Слухай, я знаю, що ти думаєш, і ми вже розмовляли на цю тему. Але я розбирала всю ту історію з професіональним психологом. Так, Влад був, як то зараз кажуть, аб’юзером. Так, мені треба було його кидати раніше. Але я там також помилок наробила. Не переймайся, добре? Антон точно не такий. Пішли вже додому, тут дощ, якщо ти не помітив.

  - Все одно я не розумію, - продовжив свою думку брат, коли вони рушили далі. – Чому ти обрала тоді собі такого мудака. Ти ж вродлива дівчина, начитана, інтелігента і працьовита...

 - Ох, ти вирішив копіювати матір? Я від неї все  це чула і не раз. Чому-чому. Дурепою була, ось чому. Ну і протилежності - вони притягуються, сам знаєш.

   І через хвилину, не втримавшись, додала, не повертаючись до Олексія: - Ну і в мене не було поруч старшого брата, щоб спитати його думку.

  Вони знову зупинились, але цього разу поруч був ліхтар і, повернувшись, вона легко розгледіла смуток в його очах.

  - Ти знову про це? Ти ж знаєш, чому я так зробив.

  - Я знаю. І я не засуджую, зрозумій. – м’яко сказала Настя, клянучи свій довгий язик і намагаючись підібрати слова, щоб виправити ситуацію. – Ми дуже пишаємось тобою. Але ти завдав нам болю. Всім нам. Ну тобто не ти… і не те щоб ти був винен… Справжні винуватці – або вже покарані, або дуже далеко і невідомі. А ти – ти з’являєшся раз на півроку, і я дуже рада тебе бачити, ти знаєш. Але мені було б набагато краще, якби мій брат був поруч весь час. Ну тобто, якби я могла б тобі подзвонити, наприклад. Коли хочу. Коли треба. Якби я бачила тебе не отак ось, серед ночі на декілька годин, не тільки так, розумієш? Боже, я верзу якусь маячню…

  - Коли я сказав, що ти розумна, я мав би зауважити, що ти не ораторка, - серйозним тоном зауважив Олексій, але в очах у нього промайнули смішливі вогники. – Але я зрозумів, про що ти. Хоча ти могла б взяти до уваги, що багато хто не бачить своїх родичів взагалі. Я ж в тебе є. Прямо зараз і прямо тут. Так що давай, лови момент, розповідай мені про того Антона, може ще не пізно послухати поради досвідченого старшого брата і розпізнати чергового мудака до того, як він розіб’є тобі серце.

  - Знаєш що, - спалахнула Настя. – Сам ти… той самий. Не треба мені взагалі твоїх порад. Знавець знайшовся!

  Вона розвернулася і швидко покрокувала далі, знаючи, що її брат зараз тихенько посміється і піде за нею, а через п’ять хвилин вони знову будуть іти поруч і розмовляти, як нічого й не було. До сварки в них ніколи не доходило, тому що хоча вони й глузували один з одного, але не ображали (і не ображалися) по-справжньому. Це було як та гра, правила якої ти знаєш з дитинства, і вона тобі ніколи не набридає.