21. Вероніка

Ванна кімната навіює приємний спокій, гаряча вода зігріває тіло, пара піднімається угору. Вмиваю обличчя і дивлюсь на своє відображення. Трохи втомлені очі з розтертою туш’ю. Ще раз вмиваю обличчя і змиваю залишки косметики. Завертаю мокре русе волосся в білий рушник і переодягаюсь у свою теплу піжаму. У номері тепло, але я дуже люблю спати взимку у м’якій і теплій піжамі. Сірі вовняні штанішки сягають землі і така ж кофточка з довгими рукавами.

Виходжу з ванни і застаю Миколу біля вікна.

- Помінялись місцями, - кажу я, оскільки коли він виходив з душу, то на нічне місто дивилась я.

- Не думав, що звідси такий красивий вигляд, - відводить голубі очі і дивиться на мене.

Я лягаю на м’яке ліжко кавового кольору і беру до рук книгу, яку прихопила в останній момент перед виходом.

- Це та книга? – запитується Микола.

- Ні. Ну тобто ця, але інша частина. Це продовження.

- Йой. Скільки ж там частин?

- Чотири.

- І ти всі перечитала?

- Планую.
Хлопець лягає біля мене і не зводить пильного погляду.

- Не дивись на мене. Ти збиваєш, - кажу і не відводжу погляду від книги.

Я хоч і дивлюсь у книгу і ніби читаю рядок за рядком, але мені не вдається сконцентрувати свою увагу на читанні, коли він свердлить мене поглядом своїми голубими, як небо, очима.

- Я ж нічого поганого не роблю. Я мовчу.

- Микола, - протягую я. – Дай я спокійно почитаю.

- Та ти читай, а я подивлюсь на тебе.

Я закочую очі, бо розумію, що з тим ладу не буде. Відкладаю книгу на маленький столик, який знаходить одразу ж біля ліжка і дивлюсь на хлопця.

- А ти дуже швидко читаєш. Мені таке подобається, - хихотить він і закидає на мене руку, нахиляється і цілує.

- Твої батьки можуть прийти будь якої миті, - нагадую йому, коли його руки опускаються нижче.

- Ми ж зачинені, - пестить мене. – Чи ти не хочеш? – різко зупиняється він.

- Хочу, - кажу я, бо зараз мені не вистачає цих його доторків, які він та різко обірвав.

- От і чудово, - продовжує дальше цілувати.

Легенький стукіт у двері перериває наш процес.

Микола падає обличчям мені на груди.

- Ну чому саме зараз? – кричить він мені у кофту.

Я починаю сміятись, бо це справді лоскітно, а також його реакція смішна.

Він з неохотою злазить з мене і з ліжка. Я поправляю свою піжаму і рушник на голові.

Брюнет відчиняє двері і пропускає батьків усередину.

Їхні емоції на обличчі мені не зрозумілі, тобто, вони взагалі без емоційні.

Я встаю, підходжу до них.

- Ну? – нетерпляче промовляє Микола і не зводить погляду з двох людей.

Сергій Степанович робить декілька кроків по кімнаті, глибоко вдихає, збирається говорити, але слова не вилітають з його вуст.

Марійка сідає на один із м’яких стільців, нервово перебирає пальці своїх рук.

- Ви можете хоча б щось сказати? – Микола і терпіння це не поєднанні речі.

- Ми сьогодні ще раз здавали аналізи, проходили багато різних процедур, - каже Сергій Степанович і очима бігає по кімнаті, нарешті,  зупиняє свій погляд на синові. – У нас ще не все втрачено. Це тільки початкова форма і ми можемо її вилікувати. Лікар каже, що ми вчасно усе розпочали, якщо дотримуватись усіх інструкцій, то ми зможемо це побороти.

- Це… це… чудові новини, - Микола аж засіяв і я разом із ним.

- Є одне «але», - продовжує чоловік.

- Яке? – запитуюсь я.

- Їй потрібно бути в Києві. Кожен день проводитимуться певні процедури.

- Ми не можемо весь час винаймати номер в готелі, - каже Марія Ігорівна.

- Можна винайняти квартиру, то вийде набагато дешевше, ніж готель, - кажу я і слідкую за їхньою реакцією. Не хочу, щоб вони подумали, що я рахую їхні гроші.

- Ми також над цим думали, - каже жінка і дивиться на свого чоловіка.

- Або купляти квартиру.

- Але для чого нам квартира в Києві? – запитується Микола. – Я не планую жити тут, а Макар ще замалий.

- Як на мене, вигідніше знімати, Сергійку.

- Скільки триватиме лікування? – Микола дивиться на матір.

- Цього ніхто точно не може знати, - з нотками суму каже Марійка.

- Навіть, якщо рік чи два. Вигідніше винайняти квартиру, тату.

- Тоді потрібно шукати якнайшвидше, - погоджується чоловік.

- Ми також щось пошукаємо, - кажу я.

- Гаразд. Ось і поговорили, - Сергій Степанович розглядається навкруги. – Тепер пора спати.

- Ми завтра звільнимось після обіду, можемо піти погуляти усі, - пропонує Марія Ігорівна уже перед виходом з нашої кімнати.

- Звісно. Ми поспимо до обіду, - каже Микола і дивиться на мене.

-  Солодких снів, дітки, - вони виходять з нашої кімнати.

- Усе буде добре, - обхоплюю плечі хлопця і повільно їх масажую.

- Так, - він бере мою руку і стискає.

Декілька секунд ми ось так стоїмо перед дверима нашого номера. Кожен про щось думає.

Микола обертається і проводить рукою по моїй щоці, нахиляється і цілує в голову.

- Пора спати, - каже він і направляється до ліжка.

- І все? Лише спати? – дивуюсь, бо згадую його бажання перед приходом батьків.

- Я втомився, - брюнет лягає на одну половину ліжка і накривається покривалом.

Певне, розмова його дуже втомила, раз він уже нічого не хоче або у його голові занадто багато думок, які не дають спокою.

- Гаразд, - кажу і лягаю на іншу половину ліжка.

Думаю, що завтра буде хороший день. Ми погуляємо по Києві усі разом. Тільки, щоб цей день нічого не зіпсувало.