6. Микола

- Вероніко, - кажу я до дівчини, яка обернута до мене спиною. – Тобі потрібно поспати.

- Я не можу, - перевертається вона на спину.

Її погляд спрямований у стелю.

- Від того, що ти не будеш спати нікому краще не стане. Буде гірше тільки тобі, - намагаюсь переконати її хоча б спробувати заснути.

Сам я би уже давно спав, але не можу, коли знаю, що вона ніби біля мене, але її думки далеко.

Вероніка навіть не притулилась до мене, лягла на край ліжка і накрилась ковдрою майже з головою.

- Хочеш спати – спи, - різко промовляє вона.

- Ходи до мене, - тягну руку, щоб її обняти.

- Ні. Я не в настрої.

- Я тебе просто обніму.

З якоюсь обережністю дівчина присувається ближче і дозволяє себе обняти.

Тепер її мила голівка лежить у мене на грудях. Я легенько цілую її у маківку і погладжую по волоссі.

- Знаєш, - порушує тишу вона, – я завжди боялась залишитись одною. Я знаю, що батьки і бабуся рано чи пізно померли б, але я не очікувала, що це буде так швидко.

Я мовчу. Не перебиваю її, розумію, що Вероніка ще не завершила.

- Я завжди хотіла, щоб батьки стали бабусею і дідусем, а зараз я можу втрати ще одну дуже дорогу мені людину. Я не переживу цього, Микола. Просто…

- Ей, Вероніко, щоб не трапилось я буду з тобою. Ти не  будеш одною, я тобі обіцяю. Пам’ятай, що у тебе ще є Сашко і йому також важко.

Дівчина закушує губу і ще сильніше притискається до мене. Одну свою ногу вона закидає на мене, обожнюю коли вона так робить.

Вероніка мовчить, але я знаю, що вона зрозуміла мене.

- Солодких снів, кохана, - кажу я.

Вероніка трішки піднімається і звертає на мене свій погляд.

- Що таке? – запитуюсь я.

Вона не відповідає, лише нахиляється і ніжно цілує у вуста.

- І тобі солодких, коханий.

Ми так і засипаємо в обіймах один одного.

- Ось, - кидаю на стіл Андрія Валентиновича білий конверт із грошима на лікування Вероніки бабусі.

Він широко дивиться на конверт і на мене.

- Тут уся сума? – запитується він.

- Так, можеш перерахувати.

Говорю до нього на ти, оскільки він не сильно від мене старший.

- Чудово, - він закидає конверт собі у шухляду і замикає його на ключ. – Вероніка не прийшла?

- Вона у коридорі, - відповідаю трішки грубо я.

- Мені потрібно поговорити з нею. Особисто, - робить Андрій акцент на останньому слові.

- Вероніка розповіла мені про твої залицяння, - роблю крок до нього. – Повір, краще тобі не робити цього.

- Це погрози?

- Попередження, - м’яко усміхаюсь я.

Я підходжу до дверей, щоб уже виходити, але затримуюсь на мить.

- Ти все ще хочеш з нею поговорити?

- Перекажіть їй, що коли у стані її бабусі будуть якісь покращення, я одразу ж повідомлю.

- От і чудово, - із гордістю я виходжу із кабінету цього, так званого, лікаря.

- Чому ти не дозволив мені зайти і поговорити із ним? – одразу ж піднімається Вероніка із свого місця.

- Я з ним поговорив. Коли бабусі буде краще, то він повідомить.

- Але… - її перериває дзвінок мого телефону.

- Мама, - кажу я і піднімаю слухавку.

Вероніка трішки напружується і не зводить з мене очей.

- Алло, мамо, куди ви поїхали? – одразу ж запитуюсь я.

- Мали одні справи.

- Які?

- Вдома розповім. А ви де? Ми приїхали, а нікого удома немає.

- Стались деякі проблеми. Я з Веронікою і Макаром у Вероніки вдома на Заводському.

- Що трапилось? – запитується стривожено мама.

- Вероніки бабуся в лікарні. Ми ще декілька днів побудемо тут.

- Ні, - перечить Вероніка і торкається рукою мене.

Я замовкаю і чекаю поки вона продовжить.

- Ти повинен вернутись із Макаром. Йому потрібно ходити до садочка, а тобі на роботу.

- Вероніко, - трішки підвищую голос. – Я сам буду вирішувати, що мені потрібніше. Мамо, ви можете приїхати і забрати Макара?

- Звісно, я скажу татові і він приїде. Микола, - каже мати через мить, - наскільки усе погано?

- Дуже, - відповідаю одним словом.
Не хочу, щоб Вероніка зрозуміла, що я маю на увазі.

Мама важко здихає в слухавку.

- Гаразд, ми приїдемо.

- Вони приїдуть і заберуть Макара, - кладу телефон у карман куртки і кажу Вероніці.

Дівчина легенько киває і направляється до виходу.

- Потрібно заїхати в магазин, купити якихось продуктів, щоб я щось приготувала, - каже вона, коли ми сідаємо у машину.

- Можемо замовити щось. Не обов’язково готувати.

- Ні. Я приготую. Мені не важко, - промовляє Вероніка монотонним голосом.

- Вероніко, ти не в стані щось готувати, - вирішую сказати їй правду.

Дівчина повертає на мене свої карі очі.

- Я нормально почуваюсь, - каже вона по складах.

- У тебе від ранку усе з рук падає.

- І що ти цим хочеш сказати?

- Тобі потрібно зібратись і не хвилюватись так.

- Не хвилюватись!? – викрикує вона. – Як би там лежала твоя матір, ти би не хвилювався?! Чи тато?! Чи Макар?! Тобі легко говорити! У тебе є живі батьки, гроші і все, що ти тільки захочеш! А в мене немає нікого окрім бабусі і Сашка! І мені нічого з неба не падає. Мені потрібно працювати, щоб мати хліб!

Я прикушую щелепу.

- Знаєш що?! – починаю кричати на неї я і зупиняю машину біля під’їзду. -  Думаєш, що я не докладаю зусиль до цього всього!?

- Тобі варто тільки сказати і батьки тобі усе дадуть!

- Хах! Справді!? – я обурений її словами. - Ти забула, як я просив тебе бути моєї дівчиною, бо у мене забрали усе?!

- У тебе були умови при яких ти міг усе вернути. У мене немає таких умов! – викрикує Вероніка і виходить із машини, голосно гримаючи дверима автомобіля.

- Чорт! – викрикую я і б’ю руками по кермі. – Вероніко, стій! – кричу їй у слід і виходжу з автомобіля. – Я ще не закінчив!