Розділ 1: Дев'ятнадцята осінь

Розділ 1: Дев'ятнадцята осінь

У дев’ятнадцять років світ має належати тобі. Ти маєш думати про іспити, перші побачення і те, яку сукню одягнути на вихідні. Моя ж дев’ятнадцята осінь пахла хлоркою, дешевим милом і безвихіддю. Вона була зачинена на важкий металевий замок лікарняної палати.

Все почалося з дрібниці, яка переросла в катастрофу. На парі з біології я, натхненна темою, почала розповідати про будову комах. «Фасеткові очі мухи», — ці слова, що мали стати просто відповіддю на іспиті, стали приводом для глузувань, а згодом — і для підозр у моїй «неадекватності». Система не любить тих, хто занадто захоплений або занадто вразливий. Вона перемелює таких, як я, не кліпнувши оком.

Коли за мною вперше зачинилися ті двері у Вільшанці, звук замка відлунив десь глибоко в грудях. Це був звук кінця того життя, яке я знала.

Тут час тече інакше. Він не вимірюється годинами — він вимірюється кроками від стіни до стіни і чергами за ліками, що роблять твої думки в'язкими, як сироп. Я дивилася на жінок навколо. Одна постійно шепотіла щось під ніс, інша годинами дивилася в одну точку. Хтось змирився, хтось згас, а хтось просто перестав бути людиною, перетворившись на тінь у лікарняному халаті.

Найважчим було вікно. Воно було моїм єдиним вікном у волю. Я годинами могла притискатися лобом до холодного скла, спостерігаючи, як жовтіє листя на деревах за високим парканом. Там, за межами лікарні, люди кудись поспішали, сміялися, пили каву в теплих кав’ярнях. А тут… Тут я вчилася молитися. Не словами з книжок, а серцем. Я шепотіла свої прохання прямо в холодні стіни, сподіваючись, що хоч одна тріщина в них почує мене.

Я пам'ятаю перший сніг, що випав того року. Він здавався мені насмішкою — такий чистий і білий на фоні сірих палат. Саме тоді я дала собі обіцянку: я не залишуся тут. Я вийду, я закінчу цей університет, я доведу всім, що я — це не мій діагноз.

— Тихо, на вихід! — вигук санітарки розрізав тишу, нагадуючи, що я тут ніхто.

Я взяла до рук свій схований зошит. Це була моя таємна зброя. Коли пальці зводило від холоду, я продовжувала записувати лекції з пам'яті, малювати схеми клітин, повторювати латину. Поки інші втрачали глузд від неробства, я будувала свій шлях назад до життя.

Тоді я ще не знала, що цей ад — це лише початок мого гартування. Що попереду на мене чекає шлях у десять кілометрів пішки через замети у валянках, щоб просто здати іспит. Але той замок на дверях навчив мене головному: воля — це не відсутність стін, це те, що всередині тебе, чого вони ніколи не зможуть зачинити.