Пролог

Осінній дощ сік обличчя дрібними крижаними краплями, але Соломія майже не відчувала холоду. Вона мало не бігла вздовж ряду старих п’ятиповерхівок, перестрибуючи глибокі калюжі, в яких тремтіло жовте світло вуличних ліхтарів. Права рука у кишені пальта міцно, до білих кісточок на пальцях, стискала вузьку картонну коробочку.

Дві смужки. Чіткі, яскраво-червоні, немов лінія, що назавжди розділила її двадцятирічне життя на До та Після.

У скронях ще трохи пульсувало після раптового запаморочення, яке накрило її по обіді просто на виході з університетського корпусу. Тоді під ногами гойднулися мокрі бетонні сходи, у вухах задзвеніло, і якби не Ігор — мажор із паралельного потоку юридичного факультету та за сумісництвом син декана, — вона б точно розбила коліна об асфальт.

Зазвичай Ігор був легковажним, цинічним і самовпевненим. Він уже два місяці нахабно клеївся до Мії в коридорах їхнього спільного гуманітарного корпусу, дратуючи її масними компліментами і звичкою хизуватися батьковими грошима. Але сьогодні, коли вона побіліла мов крейда і безсило вхопилася за холодну металеву поручню, з нього вмить злетіла вся пиха.

— Ти чого, Соломіє? — тоді злякано видихнув він, перехоплюючи її за лікоть, коли вона вже почала осідати. — Ану тримайся за мене. Руки крижані, як лід…

У ньому раптом прокинулося щось несподівано людське й щиро співчутливе. Не слухаючи її слабких заперечень, Ігор майже силоміць посадив її на переднє сидіння своєї теплої, пропахлої дорогою шкірою та терпким одеколоном машини, увімкнув пічку на повну й дістав із бардачка пляшку негазованої води. Він сам довіз її до аптеки на сусідній вулиці, терпляче чекав під дощем із увімкненою аварійкою, а потім підкинув до рогу її кварталу. Мія подякувала самими губами і вислизнула з авто якнайшвидше, не бажаючи давати йому жодних приводів для ілюзій.

Вона дихала лише Артемом. Усі три роки, відколи вони сімнадцятирічними першокурсниками вперше познайомилися у старому міському парку, де потім так багато разів гуляли разом та ховалися від зливи під одним дерев’яним навісом.

Мія підняла голову, вдивляючись у вікна третього поверху обшарпаної «хрущовки». На кухні за потертою тюлевою фіранкою горіло світло. Чи вдома Тамара Іванівна? Хотілося б, щоб ні. Під важким, оцінювальним поглядом матері Артема Мія завжди почувалася злочинницею — та дивилася на неї так, ніби бідна студентка журналістики особисто вкрала у її старшого сина квиток у заможне життя. Вона хотіла, щоб Артем знайшов собі дівчину із багатої сім’ї.

«Нічого, — подумала Мія, і тепла усмішка торкнулася її обвітрених губ. — Ми впораємося. Переведуся на заочне, знімемо хоч крихітну кімнатку та житимемо втрьох. У мене буде більше часу вдень, тож зможу писати курсові й реферати на замовлення — навіть вагітною і з колискою поруч це реально».

У неї в сумці, загорнуті у файл, щоб не промокли, вже лежали дві готові роботи для заочників і перші зароблені гривні, перетягнуті аптечною резинкою. До неї, найкращої студентки потоку, вже давно потайки бігали однокурсники, просячи витягнути їхні безнадійні тексти та статті. Проживуть. Аби тільки економікою не завалювали — в економічних розрахунках, формулах і графіках Мія завжди безнадійно тонула. Добре, що поруч був Артем. Третьокурсник інженерно-будівельного факультету, майбутній інженер із гострим аналітичним розумом, він лузав формули та креслення як горішки. Ще вчора ввечері у них на кухні, поки Тамара Іванівна демонстративно гриміла каструлями біля плити, Артем тихо сміявся їй у маківку, крутив у довгих пальцях олівець і пояснював ненависні економічні розрахунки та графіки, час від часу крадучи поцілунки за кожну правильно розв’язану дію.

Вони були одним цілим. І тепер їх буде троє.

Важкі металеві двері під’їзду рипнули раніше, ніж вона встигла підійти до сходинок.

На поріг вийшов Артем. Він був в одній тонкій темній куртці, накинутій поверх старої витягнутої кофти з плямою сухої шпаклівки, без шапки, з мокрим від дощу темним волоссям, що прилипло до чола. Побачивши його, Мія подалася вперед, але застигла на півкроці.

Артем не посміхався. Він стояв на верхній сходинці, широко розставивши ноги у стоптаних робочих кросівках, і дивився на неї зверху вниз. Його обличчя в тьмяному жовтому світлі під’їзної лампи здавалося сірим і чужим, а пальці правої руки судомно стискали металеву поручню.

— Тьомо?.. — тихо покликала вона, відчуваючи, як радісне тепло в грудях змінюється липким холодком під ложечкою. — Щось сталося? Я якраз бігла до тебе, мені треба тобі дещо сказати…

Він повільно, важко спустився на дві сходинки, опиняючись із нею майже на одному рівні. І в ту ж мить у ніс Мії вдарив різкий запах. Від нього задушливо тхнуло сигаретами.

У неї всередині все похололо. Артем майже ніколи не курив — беріг легені та гроші. Вона знала лише два випадки, коли він купував пачку дешевих міцних цигарок: вперше — у сімнадцять років, у день похорону його батька, коли миттєво подорослішалий Артем сидів на трубах за гаражами й дивився в одну точку. І вдруге — півтора року тому, коли Тамара Іванівна влаштувала йому перший дикий скандал через Мію, кричачи на весь під’їзд, що безприданниця йому не пара і лише тягне його на дно.

І ось тепер від його куртки й пальців знову несло гірким тютюновим димом.

— Сказати? — його голос прозвучав глухо, з якимось небезпечним, надтріснутим смішком. — Цікаво. І що ж ти мені скажеш, Міє? Що дуже втомилася на парах? Чи що бібліотека сьогодні працювала довше?

— Про що ти говориш? — Мія розгублено кліпнула, вдивляючись у його темні, майже чорні зараз очі, білки яких почервоніли від недосипу.

Замість відповіді Артем різко висмикнув із кишені старенький телефон і з силою замахав яскравим екраном прямо перед її обличчям.

Мія відсахнулася, але встигла вихопити поглядом зображення. На фото, зробленому явно здалеку, стояла чорна лакована іномарка Ігоря. Дверцята були відчинені. Сам Ігор нахилився до неї так низько, що з цього ракурсу здавалося, ніби він цілує її у скроню, а його рука по-господарськи лежала на її талії.