Розділ 32

Ізабелла

Дивно неприємний і загалом жахливий вітер вкотре змусив мене здригнутися. Все небо було всіяне хмарами, здавалося, сама погода зараз знущається над нами всіма.

— Ти не змерз? — прошепотіла я, схилившись до вуха Андріана.

Останні два дні, поки Радіон організовував похорон, хлопець провів у мене вдома. Ми з Радіоном майже не спілкувалися. Він був занадто зайнятим, та й... я сама старалася його уникати. Слова, сказані ним у машині, досі лунали в голові, а жінка, котра провела з ним останні шість років, зараз у прямому сенсі опускалася в землю. Мені було страшно усвідомлювати власну... самозакоханість і власний цинізм. Хіба я можу зараз... злитися на нього чи на неї? Можу я відчувати хоча б крихту негативних емоцій? Це здавалося жахливим самолюбством і безсовісністю. Але водночас із цим думки в голові все одно літали, і я не могла їх зупинити, скільки б не хотіла.

Андріан відхилився назад, притискаючись спиною до мене. Радіон на хвилину повернувся, глянувши на хлопця. Чоловік стояв перед нами і водночас перед самою розритою ямою. Я дивувалася кількості людей, котрі були зараз тут. Раніше не доводилося бувати на похоронах, тому я була далекою від цього, але... водночас була здивована кількістю народу.

Радіон потягнувся до кишені і за секунду простягнув мені ключі.

— Йдіть до машини, він тільки нещодавно хворий був, — сказав Радіон, і я вирішила не сперечатися, тому тільки кивнула головою.

Андріан був мовчазним, він фактично майже нічого не говорив, і це дещо лякало; також хлопець був дивно покірним. Він був тут, але здавалося думками далеко, і я не могла цього пояснити, адже хіба таке буває у дітей?

Андріан здригнувся, коли я зачинила двері машини, сідаючи біля нього і тягнучись до термоса, котрий стояв у моїй сумці. Розкрутивши його, я налила у чашку теплий чай і простягнула Андріанові.

— Випий, тобі варто зігрітися. Ти геть замерз, — сказала я.

Хлопець взяв чашку. Моя рука потягнулася до його волосся, і я легко його погладила, але... в наступну секунду побачила, як у чай з його очей крапнула сльоза.

— Я... я її більше не побачу?

Андріан стиснув повіки, а його долоні почали тремтіти, тому я стиснула їх поверх чашки.

— Це я винен. Тато... він помер через мене. І тепер мама також. Я... я приношу всім тільки проблеми.

— Андріане, не кажи так, — сказала я на видиху. — Глянь на мене, будь ласка.

Але він не підняв погляду, хитаючи тільки головою. Я важко видихнула і забрала чашку, поставивши її на переднє сидіння, а сама ж притиснула Андріана до себе, обіймаючи.

— Розумієш... не все стається через нас. І не на все ми можемо вплинути. Не звинувачуй себе, бо ти абсолютно ні в чому не винен. І до того ж я впевнена, що твоя мама... вона любила тебе і вона не хотіла б, щоб ти звинувачував себе.

— Це не так, — він знову схлипнув, а в моєму горлі щось стиснулося. — Всі, хто поруч зі мною... вони всі помирають. Бабуся померла. Тато помер. Мама також... Я поганий. Тобі краще піти. Піди. А то і ти помреш так само. І дядько. Ви всі. Тільки тому, що ви знаходитеся поруч зі мною, ви помрете. Будь ласка, Ізі. Залиш мене. Я не хочу. Я люблю тебе... і дядька. Я не хочу, щоб ви помирали.

На мої власні очі навернулися сльози. Я сильніше стиснула Андріана у власних обіймах. Моє серце... здавалося, воно розбивається. Мені було шкода хлопчика, жахливо до болі в тілі шкода, і я хотіла б зробити все, щоб хоча якось полегшити його біль, але... водночас я не знала, що я можу зробити. І це мене просто-таки починало душити.

Двері авто раптом відчинилися, і Радіон застиг на кілька секунд. Коли я підняла на нього погляд, він сів поруч і потягнувся, також обіймаючи Андріана. Його рука торкнулася мого плеча, і я напрушилася, але в наступну секунду розслабилася.

— Поїхали додому? — спитав Радіон пошепки в Андріана.

Малий схлипнув, але врешті кивнув головою. Я здивувалася, коли чоловік нахилився і, поцілувавши хлопця в маківку, потягнувся до дверей, пересідаючи на переднє сидіння. Він віддав мені чашку з чаєм, котра власне там і стояла. Андріан врешті заспокоївся і почав пити чай, я ж відкинулася на спинку сидіння, не випускаючи його з власних рук.

Коли машина з'їхала за місто і навколо з'явився ліс, моє серце почало стискатися і битися ще важче.

Радіон сказав, що Таміла хотіла, щоб її поховали вдома, тому ми сьогодні вранці і прилетіли сюди. Я і троє дітей... В аеропорту нас зустрів Сергій, Лео та Єва поїхали з ним. Мені не хотілося, щоб мої діти коли-небудь бачили, як виглядає цвинтар. Мене і саму від самого вигляду і згадки досі перетрушувало.

Але водночас із цим... Згадуючи зараз цей ліс, у голові почали виринати спогади. Рій спогадів. Перша зустріч у будинку батьків, перший приїзд в його будинок, як я після весілля втекла в цей ліс, перший вистріл у Радіона. Все це, здавалося, починало просто-таки навалюватися на мене.

— Я... я заберу Лео та Єву, забронюю квитки на літак і...

— Ні, — Андріан настільки сильно стиснув мою талію, почувши мої слова, що здавалося, там залишаться синці. — Ти ж не поїдеш так скоро? Будь ласка, Ізі.

— Андріане, — Радіон на передньому сидінні здавалося важко видихнув. — Ми також найближчим часом повинні повернутися. В тебе там школа і...

Хлопець почав заперечливо хитати головою.

— Я не хочу. Я хочу залишитися тут. Будь ласка, дядьку...

Радіон кинув швидкий погляд на Андріана і одразу повернувся до дороги.

— Гаразд, ми залишимося тут.

— Ти ж також не поїдеш? — голова Андріана піднялася до мене.

Я хотіла сказати «ні». Бо це була б правда. Я і летіти сюди не хотіла...

— Ми вдома, — голос Радіона змусив мене проковтнути свою відповідь, бо Андріан різко повернув голову. Ми виїжджали у ворота, і серце, здавалося, зупинилося. Великий, настільки знайомий будинок, як і вперше, виглядав неймовірно, прекрасно і... водночас настільки рідно.

Однак вийшовши з машини, я не змогла пропустити того факту, що дещо все ж змінилося. Тут не було так багато охорони, тільки двоє людей, одним із яких був Сергій. Газон здавався не надто ідеальним, як це було колись, і зайшовши всередину, я відчула дивну порожнечу. Будинок здавався мертвим, сірим, наче закинутим. Все було вкрите білими простирадлами, і тут я завмерла.