Розділ 31

Ізабелла

Я нервово стискала свою долоню. Навіть не усвідомила, коли Радіон схопив мене за руку, потягнувши за собою, а я й не опираючись опинилася в його машині, котра зараз їхала містом.

Слова Лілі лунали десь у моїх вухах.

— Таміла? — спитала я пошепки і кинула на Радіона погляд.

Він швидко глянув на мене.

— Ми з тобою ще закінчимо розмову, — погрозив він мені, однак тепер уже здавався менш злим, аніж у кабінеті. Але руки чоловіка стискалися на кермі, і я не могла цього не помітити.

— Як ти могла приховувати від мене моїх дітей?

Він похитав головою, і я скрикнула, коли машина пройшла прямісінько на червоне світло. У моїй голові крутилося тільки одне запитання. Але я не наважилася його повторити, точніше сказати повністю. Хто. Така. Таміла? Що... що якщо це його донька? Можливо, дружина Радіона була вагітною? Тому її не було вдома, коли Андріан захворів, і тому я не бачила її ніде раніше. Всередині неприємно все стиснулося тільки від думки про це, хоча мені насправді й було все одно. Але стало... соромно. Соромно від того, що саме я надто часто опинялася поруч з Андріаном, допомагаючи йому, заспокоюючи чи якось турбуючись. Інколи я починала забувати, що він син Радіона від жінки, заради якої він мене власне кинув. "Подарував свободу", як казав сам Радіон. У цих словах була крихта правди, але точно не більша частина.

Нарешті машина зупинилася. Радіон вийняв свій телефон.

— Ти йдеш зі мною, — сказав він, кинувши погляд, а я почала хитати головою.

— Що? Ні, я...

Але Радіон навіть не дослухав. Він відчинив двері машини й змусив мене вийти, потягнувши за руку. Я обурено тупнула ногою.

— Я не втішатиму твою дружину і...

— Ізабелло, перестань говорити. Будь ласка, — сказав він, кинувши злий погляд.

Я закотила очі. Чоловік взяв мою долоню у свою і почав тягнути всередину. Він вийняв телефон і подзвонив комусь. Серце в грудях неприємно стискалося. Зараз я зустрінуся з його дружиною і... і що тоді?

Я важко ковтнула, але за наступним же поворотом моя думка змінилася, і я трішки вище підняла підборіддя. Мені все ж таки хочеться побачити її і зрозуміти, чим вона краща...

Я заклякла, коли ми зупинилися перед дверима, біля яких стояла Лілі, нервово стискаючи долоні. Її очі були червоні.

— Ну нарешті, — сказала вона, підходячи до нас. — Він всередині. Я намагалася, але...

— Як ви взагалі тут опинилися? — я нахмурила брови, нічого не розуміючи. — Навіщо?

Лілі почала хитати головою.

— Звідки мені було знати?! Він сказав, що... що хоче побачитися з нею. Сказав, що сумує. Що мені варто було зробити?

Радіон хитнув головою, а в наступну секунду відчинив двері, і моя рука вислизнула з його, але я в ту ж секунду завмерла. Повітря не вистачило... Ноги, здавалося, примерзли до місця, а в наступну секунду я перестала їх відчувати. Всередині було прохолодно, на каталці лежало тіло... Воно було повністю накрите простирадлом, але... по контурах я могла чітко зрозуміти, що це було тіло точно не дитини, а дорослої людини.

Андріан стояв поруч, обійнявши Даміана, котрий намагався його заспокоїти, але хлопець просто... плакав та кричав.

Я різко повернулася, виходячи, та зупинилася біля Лілі, котра присіла.

— Я не хотіла. Я не знала, що вона помре, якби ж я знала... — сказала вона, глянувши важким поглядом на мене.

Я хитнула головою і важко ковтнула. Мені знадобилося кілька секунд, щоб все зрозуміти...

Таміла — це не якась іще одна дитина Радіона, не няня чи... хтось іще. Таміла була мамою Андріана і дружиною Радіона.

Минуло добрячих хвилин десять, перш ніж двері знову відчинилися і Даміан вийшов. Я чула, як Андріан щось викрикав, напевно, сперечаючись з Радіоном.

— Він каже, що не поїде, — сказав Даміан на видиху, хитаючи головою. — А лікар каже, що силою його змушувати — це... погано вплине на психіку.

Радіон

— Я не поїду! — вигукнув вкотре Андріан, а його рука настільки сильно вчепилася у вже холодну долоню Таміли, що мені здавалося, навіть якщо зараз станеться кінець світу — він не відпустить.

— Андріане, будь ласка, давай...

— Залиш мене! — перебив він мене.

Я приречено опустив руки. Я просто блять не знав, що іще мені зробити! Андріан не реагував на жодні пропозиції чи прохання. Я вже й сам сидів біля нього на землі, намагаючись переконати поїхати, але він, здавалося, ігнорував абсолютно все. Тут було холодно, маленькі плечі трусилися, але чи від холоду, чи від плачу — я вже просто не знав.

— Ми завтра повернемося, гаразд? Поїдемо сьогодні...

— Не бреши мені.

Я здригнувся від того, як дитячий голос прозвучав низько. Двері позаду відчинилися, і я глянув на Ізабеллу.

На секунду завмер. Мені здавалося, вона втекла ще тоді, коли ми зайшли сюди. Чомусь я був більше впевнений у тому, що дівчина вже спакувала всі речі й поїхала разом із дітьми, ховаючись, аніж у те, що залишилася.

Жінка повільно підійшла й глянула на мене. Напевно, відчай за останню годину, проведену тут, так і читався в моїх очах.

— Андріан, — прошепотіла вона, присідаючи.

— Я. Не. Поїду, — відказав хлопець.

— Хіба я казала, що хочу тебе забрати? — спитала вона.

Руки Ізабелли легко лягли на плечі хлопця й почали їх гладити.

— Хочеш, я... принесу тобі щось? Можливо, ти зголоднів? Гм?

Малий почав хитати головою.

— Ти замерз, — прошепотіла вона, ледь торкнувшись його долоні, котра була вільною.

Жінка легко зняла своє пальто й накинула на хлопця. Я похитав головою. Це було марно... Андріан виявився впертим; у мене було шалене бажання просто силою його звідси вивести, але лікарі казали, що це завдасть травми. Але блять, хіба більшою травмою не є перебування хлопця біля мертвого тіла матері?

— Твій тато, — почала Ізабелла, але Андріан почав хитати головою.

— Він забрав її, — сказав Андріан, схлипнувши. — Він пішов і тепер забрав її. Вони залишили мене! Я був поганим, Ізі? Я... але ж я не хотів. Я більше не буду їсти солодкого перед сном. І не буду зі школи тікати. Якщо так, то вони повернуться? Я не хочу, щоб вони залишали мене. Але вони залишили!