Розділ 30

P.S: Буду щиро вдячна за ваші коментарі, зірочки та думки щодо розділу. Також підписуйтеся на телеграм канал, буду рада бачити кожного 

Радіон

Я дещо нервово стукав пальцями по столу, погляд був спрямований в екран ноутбука, але слова й букви просто не складалися. Очі вкотре кинулися до правого кутика, де відображався час. Уже було за обід… Я не хотів набридати Даміанові, насправді я вже тричі надсилав йому SMS, але щоразу видаляв його.

З горла вирвався важкий видих. Ізабелла вкотре кинула на мене свій погляд. Сьогодні вона була одягнена в просто розкішний костюм молочного кольору. Він їй неймовірно личив, а мої руки в прямому сенсі пекли від бажання торкнутися волосся, яке вона залишила спадати локонами по плечах. Моя супутниця навіть зробила макіяж…

Власне, мені хотілося б думати, що причиною її сьогоднішньої краси (вона, зауважу, кожного дня виглядає чудово — здається, абсолютно ніякий одяг не може її зіпсувати) був я та перебування зі мною в одному кабінеті. Але я прекрасно знав, що справжня причина — перша презентація. Ізабелла, як і інші працівники, швидше за все, відчувала якийсь обов’язок показати як новим, так і старим партнерам, спонсорам і всім людям, пов'язаним із цією маркою: я залишив їх не просто так, а заради роботи, яка була на найвищому рівні.

— Перестань стукати, — сказала дівчина, глянувши на мене, і я на секунду зупинився. — Мене це відволікає.

— Вибач, — пробурмотів я й забрав руку зі столу, перемістивши її на коліно, але продовжив постукувати.

— З Андріаном усе гаразд?

Я кивнув головою.

— Так. Він із Лілі.

— Ти провів чудову презентацію, — мовила вона, кинувши на мене швидкий погляд. — Віктор говорив менш упевнено, та й поводився загалом так само. Гадаю, клієнту сподобалося все.

— Так. Він готовий співпрацювати з нами, — відказав я. — Дякую.

У двері постукали, і я, напевно, швидше за кулю повернув голову, коли в проході з'явився Даміан.

— Привіт, — сказав він.

Я миттю піднявся.

— Ти міг прислати кур'єра.

— У мене обід і загалом закінчився робочий день, тому вирішив сам привезти.

Чоловік передав мені конверт.

— Дякую, — мовив я.

Даміан кивнув.

— Ти не проти, якщо я… заберу Лілі й Андріана? Хотів би провести час із…

— Без проблем, — відказав я.

Погляд гостя обвів кабінет.

— Гарненько, — мовив він, а тоді зупинився на моїй колезі.

— Привіт, — привітався він, і дівчина піднялася.

— Доброго дня, — відказала вона.

— Ви, напевно, Ізабелла, — сказав Даміан, простягаючи руку для знайомства. — Я Даміан. Чоловік Лілі.

— О, так. Рада познайомитися. Чула про вас.

Даміан посміхнувся.

— Можливо, кави? — запропонував я суто з ввічливості.

Він похитав головою.

— Ні, я вже поїду. Радий був зустрітися.

Я кивнув, чоловік посміхнувся дівчині, після чого вийшов.

Я повернувся за власний стіл і важко ковтнув.

— Він милий, — зауважила Ізабелла, сідаючи на своє місце.

— Він колись також був пов'язаний із мафією, — сказав я.

Вона знизала плечима.

— Ти також.

— Але ти ніколи не казала, що я милий.

Дівчина обурено видихнула й закотила очі.

— Бо ти швидше б собі зуби вибив, аніж посміхнувся.

Я закотив очі у відповідь.

— Хіба я не посміхаюся?

— Раніше ти цього не робив.

— Він на початку обманув Лілі й…

— Викрав, а потім пів року дозволяв іншим чоловікам її… насилувати й накачував наркотиками? Вона мені про це розповідала. І я нагадаю тобі, що ти був не кращим.

— Я не давав тобі наркотиків, як мінімум, — відказав я обурено. — А як максимум — ми переспали за взаємною згодою. І я не користувався твоїми почуттями, закохуючи, а потім використовуючи як шантаж для твого батька.

Вона закотила очі.

— Так, бо ти його вбив, — відказала дівчина, піднявши на мене злісний погляд. — А щодо закоханості, то я б посперечалася.

— Я дав тобі вибір. Ти могла й залишитися, якби сильно хотіла.

— О-о-о-о-о, то я мала добиватися твого кохання? Бігати й благати, щоб ти залишився зі мною? Нічого не плутаєш?

Вона різко піднялася, покрокувала до виходу й голосно грюкнула дверми. Я здригнувся, потягнувся до пляшки з водою й зробив ковток. Погляд упав на конверт, і… всередині мене щось завмерло, а по шкірі прокотився мороз.

Очі перейшли до дверей, за якими зникла Ізабелла. Я важко ковтнув. Чи пробачу я, якщо виявиться, що вона приховала від мене дітей? Чи зможу? Що мені робити, якщо… якщо це справді так і двоє дітей — мої? Ці питання я ставив собі протягом усіх трьох днів, але відповідь завжди була різною. Одного разу я думав, що… не пробачу. Продам цю фірму, подам до суду й… забравши їх, зникну. Іншого разу я гадав, що все ж дітям потрібна мати й… хоча я їй не пробачу, але змушу пошкодувати. А ще іншого… я подумав, що своєю жорстокістю нічого не доб'юся, і тому спробую бути спокійним та з холодним розумом усе вирішу. А зараз… я не був упевнений, що будь-який із варіантів справді буде використаний.

Я взяв у долоні конверт і повільно почав його відкривати. Папір усередині складений удвічі. Я піднявся, і дихати раптом стало важче. У горлі з'явився наче якийсь клубок, який не дозволяв зробити ані вдиху, ані видиху. Руки почали тремтіти, а вони в мене ніколи не тремтіли. Я відкрив конверт і… очам відкрився цілий аркуш якихось слів. Я пропустив усе це, знайшовши виділені жирним шрифтом цифри. Двері різко відчинилися, але я навіть не звернув уваги, глянувши на інший папірець, який тут був, і на такі самі цифри…