Розділ 29

Радіон

Мій погляд був прикутий до нічного міста, ноутбук приємно віддавав своїм світлом, а всередині панувало якесь настільки… настільки приємне відчуття затишку. На вулиці вже давно стемніло, в офісі панувала тиша, оскільки робочий день давним-давно закінчився.

Мій телефон завібрував, і я все ж змусив себе взяти його та відповісти на дзвінок.

— Ти о котрій повернешся? Андріан не хоче лягати… каже, що чекає на тебе, — почув я голос Лілі.

Мій погляд опустився до повідомлення, яке прийшло на ноутбук:

«Результати будуть готові завтра ближче до обіду. Я надішлю їх тобі конвертом».

Я кілька разів кліпнув, читаючи сповіщення від свого «зятька». Впевнений, цій особі я вже напевно набрид за сьогодні настільки, що він просто заблокує мій номер.

— Я буду за годину-дві.

— Заїдь у магазин. У вас удома майже продуктів не залишилося.

— Гаразд. Ти якщо квапишся, то можеш їхати додому. З Андріаном же все гаразд?

— Так, у нього не було температури. Почав тільки кашляти й нежить з'явився. Я зачекаю, коли ти приїдеш. Не хочу залишати його самого.

— Добре, — відказав я, відхилив телефон і скинув виклик.

Я піднявся з крісла, забираючи також порожній контейнер, який мені принесла Ізабелла після обіду. Сказати чесно, я був приємно здивований. Турбота Ізабелли, хоча вона її й не визнавала, все ж неабияк змушувала мене радіти. Ця жінка була, напевно, однією з дуже небагатьох людей, які справді проявляли до мене увагу. Я посміхнувся сам до себе, викидаючи порожній посуд і замикаючи кабінет. А ще вона була єдиною, хто робив це навіть у пориві злості.

Всередині прокинулося дивне почуття провини. Я обманом забрав з її ванної зубні щітки дітей, віддавши їх на експертизу. Це було, напевно, підло. Але… якщо виявиться, що їхнім батьком є я — то чи не підло це з боку Ізабелли обманювати мене й приховувати їх?

По дорозі додому я заїхав у супермаркет і вже за годину зайшов у квартиру.

— Привіт, — сказала Лілі.

Вона сиділа на табуретці біля столу, погойдуючи ногами та гортаючи щось у телефоні. Її рука тримала чашку з чаєм.

— Як у вас справи пройшли? Він не сильно тебе вимотав?

Дівчина похитала головою й посміхнулася.

— Ні. Він взагалі дуже тихий і… милий. Малий не хотів лягати спати, поки ти не повернешся, тому ми повечеряли й пограли в деякі ігри. До речі, я залишила і для тебе порцію.

Я посміхнувся й відкрив холодильник, розкладаючи покупки.

— Дякую, Лілі. Ти неабияк мені допомогла.

Сестра посміхнулася й кивнула головою. Її погляд на секунду затримався на власних руках, а потім посмішка згасла.

— Мені так шкода його… він не заслуговує на це.

— Тобто? — спитав я. — Маєш мене на увазі?

Я посміхнувся, а дівчина закотила очі.

— На цю версію тебе я ще не скаржуся, — мовила вона. — Але я не про це. Ти й сам знаєш про стан Таміли… Дитина залишиться без батьків зовсім сама.

Останнє речення Лілі сказала пошепки, а я похитав головою, відкриваючи шафку й закидаючи туди макарони та деякі крупи. Учора помітив, що більшості вже майже немає.

— Ми з тобою також росли без батьків. Якось прожили.

Сестра хитнула головою.

— Євген зміг узагалі сам, тому не драматизуй. Тут не буде чогось жахливого.

Дівчина важко видихнула.

— Але… у нас інакше. Нас виховували по-іншому. Гаразд, ми не надто сильно любили батька. Швидше, ми просто поважали його. Він не давав нам жодної любові, як, власне, і мама. Але ми були один в одного. Ти, я і Євген… а в Андріана немає ні братів, ні сестер. Моментами він надто сильно закритий. Хлопчик може не довіритися нам і…

— Лілі, не драматизуй, — сказав я, повернувшись до неї. — Він зможе з цим впоратися. Повір, якби я справді міг якось запобігти, я б зробив це. Але я не можу зробити нічого більшого.

Вона знову закотила очі.

— Ти одружився з Тамілою тільки для того, щоб стати його рівноправним опікуном. І хоча мені це не подобається, але… мені здається, це був гідний вчинок.

Я посміхнувся. Уранці вона казала це зовсім не так… Дівчина зробила останній ковток чаю й піднялася.

— Ну все. Мені час їхати, гарного вам вечора. І раптом що — дзвони. Ну… або ж клич свою чарівницю-виручницю. Завтра вранці я приїду.

Сестра підморгнула, а я не стримав посмішки. Провівши її до дверей, я замкнув їх і покрокував до кімнати Андріана. Рука вже натиснула на dверну ручку, коли мій телефон завібрував. Я дістав його й нахмурився, помітивши номер лікаря Таміли.

— Слухаю, — сказав я, відійшовши на крок від дверей.

— Доброго вечора, вибачте, що турбую вас, але…

Лікар затнувся, і всередині в мене щось похололо.

— Щось сталося? — спитав я.

— Її стан погіршується. Боюся, часу залишилося не надто багато.

Я важко видихнув.

— Гаразд… Дякую, що повідомили.

— Дядьку? — почувся голос Андріана з-за дверей.

Я змусив себе перемкнутися й зайти до кімнати. На обличчя вдалося начепити натягнуту посмішку.

— Я чув, ти не хотів лягати спати. У чому причина?

— А Ізабелла приїде сьогодні?

Я сів на краєчок ліжка й похитав головою, паралельно торкаючись лоба племінника. На щастя, температури в нього, здається, не було.

— Ні. Навіщо вона тобі?

— Ну… вона ж учора приїжджала, — пробурмотів він, а потім підняв погляд, заглядаючи мені в очі. — А ти залишишся зі мною?

— Андріане, я завжди поруч, у сусідній кімнаті. Я не залишу тебе самого, — сказав я, але малий похитав головою.

— Ти ляжеш зі мною?

Я нахмурив брови.