Розділ 27

Ізабелла

Я сиділа на кухні, коли мій телефон задзвонив. Побачивши ім’я Радіона, спочатку хотіла проігнорувати, але щось усередині мене не дозволило. Зрештою я відповіла, і його пропозиція мене конкретно… розлютила, але коли опісля його тон змінився на абсолютно незнайомий для мене, майже панічний, я все ж не стрималася.

Коли приїхала, Радіон виглядав просто жахливо. Його волосся було розтріпане в різні боки — здається, я не бачила його таким ніколи! Він був наляканим. І це мене дивувало, адже, здається, нехай і колишнього, але все ж Дона мафії не мало б лякати нічого.

— Які таблетки ти йому давав? — спитала я, приклавши долоню до і справді гарячого лоба сплячого Андріана.

— Он ті, що на тумбі, — сказав Радіон. — Їх лікар приписав.

Я глянула на назву й нахмурила брови. Вони мали б і справді допомогти. Я торкнулася ковдри й почала скидати два шари.

— Навіщо ти його так укрив? — спитала я. — Забери це.

— Він казав, що йому холодно, — почав виправдовуватися Радіон.

— Його просто морозило, таке буває при високій температурі. Не варто вкривати. Принеси мені якийсь рушник і холодну воду.

Радіон кивнув і вийшов, а мій погляд обвів кімнату.

— Тримай…

Я повернулася, беручи рушник та невелику тарілку, в яку була набрана вода. Почала обережно обтирати лоб та руки Андріана. Той уві сні почав скиглити, і я почала тихо шепотіти, заспокоюючи його. минуло близько п’ятнадцяти хвилин, і врешті температура трохи спала.

Ми з Радіоном пішли до кухні. Я зазирнула в каструлю, і мій живіт забурмотів, коли я вловила доволі привабливий на запах суп.

— Ти готував? — поцікавилася я.

Радіон кивнув головою.

— Так. Якщо хочеш, можеш набрати собі. Тарілка в шафі вище.

Я завагалася, але все ж потягнулася, дістаючи дві тарілки.

— Де його мама? — поцікавилася я врешті. — Чому ти сам?

— Вона в лікарні, — відказав Радіон, відкинувшись на стільці, і я підняла брови.

— Андріан, напевно, від неї заразився, — припустила я.

— Не думаю, — пробурмотів Радіон.

Я підігріла суп, після чого набрала дві тарілки й одну з них поставила перед Радіоном.

— Я не буду, — сказав він, відсуваючи суп.

Я похитала головою.

— Ти їв?

— Ні.

— Тоді тобі варто поїсти.

— Хвилюєшся?

— Не хочу, щоб ти тут мішком упав, — сказала я, закотивши очі. — Що тоді я робитиму?

Радіон важко видихнув, і я знову присунула тарілку до нього, беручи ложку.

— Не змушуй мене годувати тебе з ложечки.

Радіон хитнув головою, але врешті взяв ложку, і я переможно посміхнулася.

— Це, напевно, важко, — сказав Радіон, і я хитнула головою.

— Що саме?

— Ну… я з однією вже не маленькою дитиною не можу впоратися, а в тебе їх двоє.

Я посміхнулася.

— Насправді ні. Моментами й справді важкувато, але… врешті, коли вони дивляться на тебе своїми милими оченятами або ж кажуть, що люблять, чи… прибігають уранці, обіймаючи, то всі ці проблеми здаються дріб’язковими. Це варте того. Їхні інколи істерики, капризи, моментами вони можуть добряче тебе нервувати, але все це просто зникає, коли вони навіть банально туляться до тебе вночі, коли їм страшно, чи коли посміхаються.

Я підняла погляд на Радіона, котрий дивився на мене, і моя посмішка зникла.

— Ну, принаймні я так вважаю, — відказала я й опустила погляд до тарілки та зробила першу пробу супу. — У тебе, можливо, по-іншому.

— Чому так думаєш? — спитав Радіон, також роблячи перший ковток супу. Він був насправді неочікувано смачним.

— Ну… ти раніше казав, що для тебе мафія — це єдине, що має значення. Напевно, якісь принципи навіть зараз залишилися. За твоїми розповідями, сім'я ніколи не стоїть на першому місці. У разі чого ти готовий пожертвувати нею, і врешті… ти часто казав, що якщо навіть твій власний син тебе одного дня зрадить, то ти його…

— Я ніколи б цього не зробив, — перебив мене Радіон. — Мій батько й справді міг запросто мене вбити за помилку, і, власне, він це довів, але я… напевно, я б ніколи цього не зміг зробити насправді.

Я завмерла на секунду, а тоді похитала головою.

— Що ж… Мафія розпалася, тому ти не дізнаєшся, зробив би чи ні.

Я зробила ще один ковток супу. Іншу частину часу ми провели в тиші. Я доїла суп, після чого вимила тарілку, і мій погляд повернувся до рук Радіона.

— Де в тебе стоїть аптечка? — спитала я.

Він вказав на двері в коридорі.

— У ванній, на верхній полиці.

Я покрокувала туди. Мені легко вдалося знайти бинт та антисептик, і я повернулася до кухні та сіла за стіл навпроти Радіона.

— Дай сюди свою руку, — сказала я.

— Тобі не варто турбуватися, краще…

— Не сперечайся зі мною, — сказала я, глянувши прямісінько в очі Радіона. — Інакше я зараз же розвернуся й поїду.

Він важко видихнув, але врешті простягнув руку.

— Ти можеш залишитися в моїй кімнаті. Я буду у вітальні.

Я похитала головою.

— Я не планувала залишатися на всю ніч, — сказала я. — Ще годину, і я поїду.

— Ні, — Радіон стиснув мою руку своїми пальцями, і я завмерла від цього дотику. — Ізабелло, будь ласка. Якщо йому знову стане гірше?

Я підняла погляд від руки Радіона, котра стискала мою, до його обличчя. Його наляканість… я часто покліпала.

— Гаразд… Тоді я залишуся в його кімнаті. Не хочу спати у твоєму ліжку, — відказала я.

Точніше, я не хотіла навіть бачити спальню, у котрій він спав з іншою. Загалом перебування в квартирі здавалося мені огидним. Я відчувала злість на саму себе, що не можу просто розвернутися й піти. Що взагалі приїхала й повелася на це. Що не могла просто відвернутися від нього й поїхати, залишивши їх. Його син — це не мої турботи. Точніше, це й близько не має бути в моїй зоні зацікавлень.