Розділ 26

Ізабелла

Ми достатньо швидко приїхали до вже старого офісу. Зайшовши всередину, я знайшла Єву та Лео в кабінеті Радіона, поки Андріан був у моєму, сидячи на дивані.

Радіон одразу пішов до нього, я ж віддала дітям випічку і також вирішила зайти туди.

— Що сталося? — спитав Радіон, присівши біля Андріана, і поклав руку на його лоб.

— Зі мною все гаразд, — пробурмотів хлопець, але Радіон уже нахмурив брови, а Ілона важко зітхнула.

— Вони бігали з Лео по сходах. Андріан майже впав, я б нічого й не запідозрила, якби не це. Схоже, йому в голові закрутилося…

— Яка температура? — спитала я.

— 37.5.

Я підняла брови.

— Це погано, — пробурмотів Радіон і глянув на Андріана. — Тебе щось болить?

— Голова… трішки.

Радіон видихнув.

— Гаразд. Ходімо, відвеземо тебе до лікарні.

Малий почав хитати головою.

— Я не хочу в лікарню.

— Андріане, варто, щоб тебе оглянув лікар.

— Але я не хочу, — сказав той, склавши руки на грудях.

— Давай не будемо сваритися. У цьому немає нічого страшного. Якщо з тобою справді все гаразд, тоді ми одразу поїдемо додому.

— Ти про маму так само колись казав, — сказав малий, і я нахмурила брови.

— Хочеш, я… поїду з вами? Там справді не так страшно, як ти думаєш, — сказала я, присівши біля малого.

Він кинув на мене погляд.

— Поїдеш? — спитав він.

Я кивнула головою.

— Так. Знаєш… я також боюся лікарів. Але насправді це не так і страшно.

Урешті, мені вдалося переконати Андріана, і вже невдовзі ми були в лікарні. Лікар сказав, що це звичайна застуда і тут немає нічого страшного. Ми повернулися до офісу. Оскільки всі речі ми вже перевезли, то робочий день вважався закінченим. Сьогодні в офісі взагалі й зранку було мало людей, адже це був вихідний для всіх.

Радіон підвіз нас із дітьми до квартири. Я хотіла запропонувати чоловікові свою допомогу з Андріаном, однак подумала, що мені не варто втручатися…

Радіон

Я був щасливий, що з Андріаном немає нічого страшного… Принаймні, так сказав лікар. Коли ми приїхали до квартири, хлопець заснув на задньому сидінні, і мені довелося взяти його на руки. Маленькі ручки обвили мою шию, а голова притулилася до грудей. Я зловив себе на дурній думці, що не знаю, що мені робити далі. У лікарні хлопцеві дали якусь таблетку, щоб збити температуру, окрім того, виписали рецепт, за яким я вже купив ліки, однак… що робити далі? Його щоки здавалися мені знову гарячими, сам Андріан здавався занадто млявим і блідим.

Таміла досі була в лікарні на лікуванні. Тільки через три дні вона мала б повернутися. Лікарі казали, що її стан погіршується… за їхніми прогнозами, у неї залишилося не більше одного місяця. Варто було вже думати, як сказати про це самому Андріанові… він не мала дитина, та все ж і ще не дорослий. За словами психолога, варто бути обережним, але, як стверджувала сама Таміла, варто сказати просто все й напряму. Я ж… не мав навіть припущень, як саме це зробити.

Піднявшись у квартиру, я вклав малого у його кімнаті й дістав градусник. Температура знову піднялася…

Я пішов на кухню, щоб приготувати щось на вечерю й заварити чай. Напевно, саме це робила Ізабелла, коли хтось з її дітей хворів… Те, якою жінка була вранці та й зараз із ними, мене дивувало. Вони виглядали щасливими разом навіть попри те, що Ізабелла не одружена й у дітей немає батька… На секунду я зловив себе на думці, що хотів би мати таку ж матір, як Ізабелла. Хоча б для Андріана.

Уранці перед роботою я заїхав до лабораторії… там працював новоспечений чоловік Лілі. Власне, я з сестрою рідко спілкувався. Але, як не крути, все ж спілкувався. Після того як я прокинувся після коми, вона й Євген були весь час біля мене, і, сказати чесно, мене моментами це злило, але їхня турбота… Урешті я пробачив сестрі, хоча й не все розумів.

Тест ДНК буде готовий за три дні. Усередині мене все в прямому сенсі вирувало в передчутті. Здавалося, час почал тягнутися, і навіть сьогоднішній день тривав вічність. Я посміхнувся, пригадуючи Ізабеллу, котра розкладала речі, підспівуючи пісні, згадав її посмішку, коли вона спробувала ту випічку… Вона здавалася щасливою, а іще мені чомусь здавалося, що я просто повернувся дуже-дуже-дуже далеко в минуле — до того вечора, коли ми готували разом пасту на кухні, а опісля сиділи на балконі, куштуючи її. Вона наче на той єдиний момент забула, що… ненавидить мене.

Я здригнувся, коли вода почала кипіти. Вимкнув плитку й кинув в окріп листя липи та гілки малини. Навіть не мав уявлення, звідки це в мене в квартирі…

Накривши чай чашкою, щоб він настоявся, я відкрив холодильник і, знайшовши якісь елементарні продукти, став готувати суп. Коли Андріан прокинувся, я дав йому ліки та чай і нагодував, однак малому, здається, було не надто добре. Помірявши температуру й знову побачивши вже втретє за вечір 38.2, я розчаровано видихнув. За ідеєю, температура мала б уже впасти, адже я дав Андріанові таблетки. Але вона не спадала вже годину поспіль.

Я потягнувся до телефону. Рука зависла на хвилину, а тоді я набрав номер Ізабелли.

— Слухаю. Тільки не кажи, що ти знову стоїш під дверима, — почув я голос дівчини.

— Ні, — сказав я, важко видихнувши. — Я… ти можеш приїхати до мене?

— Навіщо? — спитала вона. — Звичайно ж, ні.

— В Андріана температура, я вже не знаю, що робити. Мені потрібна твоя допомога. Близько… я ні чорта не знаю про дітей. Якщо з ним щось станеться і…

Я почав у прямому сенсі панікувати.

— Гаразд, заспокойся. Надішли свою адресу, я приїду, — сказала Ізабелла.

Вона скинула виклик, а я важко видихнув, сперся ліктями на стіл на кухні й надіслав адресу. Я потер лоб. Відчуття власної безпорадності здавалося просто вбивчим. Я на секунду заплющив очі, і цього було достатньо, щоб згадати обличчя Стаса… Я похитав головою, розплющив очі, повернувся й налив іще чашку чаю.