Розділ 25

Ізабелла

Я стояла у своєму новому кабінеті, поки Радіон та охоронець носили коробки. Він був настільки великим… Стіни приємного сірого кольору здавалися не настільки похмурими, як я припускала.

— Це остання, — сказав Радіон і з важким видихом поставив коробку на вже привезений сюди стіл. Мій погляд опустився до перемотаних рук чоловіка.

— Тобі варто змінити пов’язку, — сказала я, помітивши червоні плями.

— Немає потреби, — відказав Радіон, і я кивнула головою.

— Ну гаразд…

— У нас ще є час до обіду. Можемо розкласти речі в кабінеті, — сказав чоловік.

Я кивнула.

— Гаразд…

Моя рука потягнулася до пальта, і я зняла його, повісивши на вішалку, котра тут, на щастя, також була. Загалом в офісі були вже всі меблі та апаратура — наскільки мені відомо, усе це привезли вчора…

— Я гадаю, ти можеш піти поки зайнятися облаштуванням власного кабінету, — сказала я, беручи першу власну коробку, і стала її відкривати.

— Власне… я вже цим займаюся, — я нахмурила брови й глянула на чоловіка.

Рука потягнулася до волосся, і я заправила одне пасмо собі за вухо. Сьогодні вирішила не збирати його, тому волосся спадало по плечах, моментами заважаючи.

— Тобто?

— Ну… власне, це мій кабінет.

— У плануванні вказано, що… — я затнулася.

— У нас один кабінет, — сказав Радіон, беручи канцелярський ніж і відкриваючи коробку. — Гадаю, так буде зручніше.

Я підняла брови. Я так не вважала!

— Ти проти? — спитав Радіон.

Я потягнулася за тим самим канцелярським ножем і відкрила власну коробку:

— Так! Я не хочу бачити твоє обличчя весь робочий день. Мені потрібен свій власний простір, а ти в мене його забираєш!

— Ми можемо поділити кабінет…

Я хмикнула.

— Будемо грати у школу? Поділимо парту навпіл, щоб ніхто не ліз на чиюсь половину?

— Власне, можна й так, — сказав Радіон.

Я хитнула головою.

— Це по-дитячому.

Я дістала з коробки свою лампу і важко видихнула. Чомусь була впевнена, що врешті Радіон не дасть іншого вибору. У мене не було бажання з ним сваритися… не сьогодні чомусь. Напевно, це через те, що я майже половину ночі не спала.

— Ця частина столу — моя, — сказала я, вказуючи на один з країв.

Стіл у кабінеті був достатньо довгим, щоб врешті встановити якісь певні рамки.

— Гаразд…

Я стала викладати речі на свою половину, поки Радіон виставляв усе на свою. Фактично весь час панувала тиша. Я не звикла саме так щось робити…

— Якщо я ввімкну музику, тобі не заважатиме? — спитала я.

Радіон похитав головою.

— Ні, — відказав він.

Я дістала свій мобільний, а опісля зайшла в плейлист. Увімкнула першу ж пісню й поклала телефон на стіл. Приємна музика залунала в приміщенні. Дивно, але повільно я розслабилася. Перейшла до розкладання папок у шафу, яких у кабінеті було всього дві — одна стояла позаду мого крісла, інша позаду крісла Радіона. Також з лівого боку були великі панорамні вікна. У голові я вже додала собі завдання купити якісь вазони, щоб якось красиво заставити цей простір. З самих вікон відкривався красивий вид на місто та терасу, котра була за ними. Коли в динаміку залунала одна з улюблених пісень, я не стрималася й почала тихо приспівувати.

— Я піду візьму каву, — сказав Радіон, привертаючи увагу. — Тобі ще щось взяти?

Я похитала головою.

— Ні, дякую.

Чоловік кивнув і покрокував до виходу. Коли я побачила, як він виходить через терасу (будівля була так розміщена, що вхід саме до цього кабінету можливий або з тераси, або ж із загального офісу; тераса ж виводила одразу на перший поверх до вхідних дверей), я остаточно розслабилася, починаючи підтанцьовувати під музику.

Коли повернувся Радіон, я вже майже закінчила виставляти всі речі з власних коробок.

— Там були свіжі тістечка, я все ж таки їх узяв, — відказав Радіон, виставляючи на середину столу каву та пакет.

Я підняла брови.

— Звучить так, наче ти став любителем солодкого, — зауважила я, сідаючи на стілець перед Радіоном, і потягнулася до кави.

— Взагалі-то… є таке, — сказав він, дістаючи з пакета два пластикові контейнери, всередині яких були симпатичні чотири сінабони, і я ахнула. Я не була голодною, однак, побачивши ці симпатичні, як Радіон сказав, «тістечка», не стрималася.

— Вони різні, — зауважила я.

Чоловік гукнув:

— Карамель, кориця, банан і… шоколад, здається.

Я потерла долоні, посміхаючись.

— Я ще такого не куштувала, — визнала я.

— Це в них якась новинка, — відказав Радіон. — Усе ж таки стандарти всім набридли, і варто щось змінювати.

Я похитала головою.

— Не завжди стандарти набридають.

Чоловік узяв один із сінабонів (здається, це був із шоколадом) і відкусив. Я ж потягнулася до «бананового».

— Чому ти так думаєш? — спитав він.

Я знизала плечима, закотивши очі від приємного смаку, і потягнулася до кави, роблячи ковток.

— Ну… є ж речі, котрі тобі завжди подобаються. Власне, та сама кава чи… чай. Те саме стосується людей. У тебе ж є ті самі особливі друзі, з якими не набридає спілкуватися. Діти, до прикладу. Ми завжди їх любимо, те саме стосується рідних людей. Вони завжди однакові, і це нам не набридає. Є певна стабільність. Гадаю, це так само стосується й їжі. Можна експериментувати з… рецептами, та все ж завжди й усюди є той самий єдиний варіант, котрий буде найкращим.

Радіон кивнув головою.

— Можливо й так. Спробуєш цей? — спитав він.

Я кивнула головою. Він простягнув руку, і я відкусила його «шоколадний» сінабон та посміхнулася.