Розділ 24

Ізаелла

Я майже всю ніч не могла заснути. Сам факт, що за кілька кроків на кухні спить Радіон, змушував всередині щось… відбуватися. Я безупинно крутилася, намагаючись переконатися, що все гаразд. Врешті, чоловік добряче п’яний і спить.

Потім я думала про те, що мені не варто було його впускати. А потім… в моїй голові спливали моменти з минулого, і я була змушена повертатися на інший бік, проганяючи їх.

Мене почав цікавити сам факт, що за дивні стосунки у Радіона з дружиною. Я задумувалася над тим, що ніколи не бачила на його пальці каблучки. Це було дивно, чи не так? За короткий час, проведений з Андріаном, мені також, попри небажання, вдалося зрозуміти, що сім'я у них точно незвична… Хлопець ніколи не згадував про свою маму, останнім часом був взагалі постійно дивно сумним. І слова Радіона про те, що він запросто готовий розлучитися…

Я обурено видихнула і лягла на спину.

— Припини, — прошепотіла я. — Перестань думати.

Я сіла в ліжку і потягнулася до лампи, вмикаючи світло. Зрозумівши, що мені все одно не заснути, я потягнулася до книжки, котра стояла на тумбі. Розгорнувши, почала читати… У мене нечасто було таке безсоння, тому я навіть не знаю, як пояснити факт, що я просто до ранку читала книгу (я її дочитала), і коли будильник продзвонив, то піднялася з ліжка й одразу пішла на кухню.

Радіон так і лежав головою на столі. Я похитала головою, дивлячись на це, і легко торкнулася плеча чоловіка, намагаючись розбудити.

— Радіоне? — покликала я тихо після кількох штовхань.

Вії чоловіка затріпотіли, він повільно почав розплющувати очі й, глянувши на мене, нахмурив брови. Його голова відірвалася від подушки, і тоді почулося ниття. Я не стримала посмішки, коли він потягнувся до шиї та, вирівнюючи спину, скривився. Звичайно ж, за ніч вона затекла, і йому, напевно, було боляче. Цей маленький факт мене тішив.

— О матінко, — пробурмотів він, обійнявши голову руками.

Я похитала головою і потягнулася до верхньої полиці, звідки дістала таблетки й поставила їх на стіл.

— Що це? — спитав він.

— Таблетки від голови, — сказала я, набираючи в склянку воду. — Випий, і в тебе є пів години, щоб забратися звідси, перш ніж я розбуджу Єву та Лео.

— Ми… ми можемо разом поїхати на роботу, — сказав чоловік.

Я похитала головою.

— Ні. До того ж тобі варто поїхати додому й переодягнутися. Твій вигляд жахливий.

Я скривилася. Він узяв склянку, котру я йому простягнула, і одну таблетку з пластинки, однак, задумавшись, узяв іще одну.

Я почала діставати з холодильника продукти для сніданку.

— Дякую, — пробурмотів він, піднімаючись.

Я похитала головою.

— Більше не приходь до мене, — відказала я.

— Взагалі не знаю, чому… прийшов сюди, — сказав чоловік, і я хмикнула, розуміючи, що, швидше за все, він придурюється.

Телефон у кишені моїх спальних штанів завібрував, і я дістала його, читаючи повідомлення виховательки з дитсадка.

— Трясця, — прошепотіла я.

— Щось сталося? — спитав Радіон.

Я хитнула головою.

— У дитсадку карантин через вітрянку, — пробурмотіла я, взагалі не знаючи чому.

— З ким залишиш дітей? — поцікавився чоловік.

Я нахмурила брови.

— Не твоя справа.

— Якщо хочеш, можеш узяти їх на роботу, — відказав Радіон. — У школі також карантин, я візьму Андріана. Гадаю, вони подружаться.

Я похитала головою. Не варто, щоб діти крутилися на роботі. Тим більше коли там буде Радіон.

— Я поїду, — сказав чоловік, і я кивнула головою.

— Так, — відказала я, кинувши на нього погляд.

Чоловік покрокував до виходу, і я важко видихнула. Мені справді не було з ким залишити Лео та Єву… Гліба сьогодні точно не буде вдома, сусідка іде на пари, тому також не зможе прийти. У мене власне не було виходу. Я покрокувала до коридору, де Радіон взувався.

— Я візьму їх із собою, — сказала я.

Радіон кивнув головою.

— Як хочеш… До зустрічі.

Він відімкнув двері, вийшовши, і я, глибоко вдихнувши, повернулася на кухню, перед цим замкнувшись…

Лео та Єва були, звичайно ж, шалено раді поїхати на мою роботу. Вони ніколи раніше не були там, тому неабияк раділи. Я ж була не надто щаслива, однак сподівалася, що все буде гаразд. Врешті, можливо, у мене параноя і все для Радіона не буде таким очевидним? До того ж мої останні слова щодо його припущення «рідності» цих двох маленьких дзиґ були дуже й дуже переконливими. Я знала, що, можливо, якось зачепила чи зробила йому боляче своїми ж словами, але врешті він заслужив це. Мені не було легко всі п’ять років, а особливо під час вагітності та перші місяці з дітьми. Я була сама, поки він ніжився в ліжку зі своїм сином та дружиною.

— А можна ми пограємо на твоєму ноутбуці у щось? — спитав Лео, коли ми вже пройшли повз охорону й почали підніматися на потрібний поверх.

— Ні, — відказала я. — До ноутбука заборонено лізти. Я зі своїм начальником повинна перевозити речі, ви будете з Ілоною.

— А… а можна буде пострибати на батуті? У вас тут же є батут? — спитала Єва, і я нахмурила брови, стримуючи сміх.

— Батут? Чому на роботі має бути батут?

— Ну вам же нуууууудно весь час сидіти й працювати. Треба розважатися. У вас має бути ігрова кімната.

Я не стримала все ж свого сміху й похитала головою.

— У нас немає ігрової кімнати.

— Тоді варто сказати про це твоєму начальнику. У вас так нудно, напевно.