Розділ 21

Ізабелла

— В тебе занадто глибока рана. Треба поїхати в лікарню і зашити, — сказала я, скривившись.

Радіон висмикнув свою руку.

— Та ще б чого.

— Ти дитина? Хочеш померти, стікши кров'ю?

Радіон похитав головою.

— Ну давай поїдемо в лікарню, — сказав Андріан поруч з ним, смикаючи за іншу руку. — Це виглядає погано. І тобі ж боляче.

— Це не болить, малий, — відказав Радіон.

Я похитала головою і, діставши останній, як мені здавалося, уламок скла, відклала пінцет.

— Андріане, ти повинен іще дещо розказати татові, — нагадала я, піднявши брови.

Андріан важко видихнув.

— Я не хотів тікати зі школи, — пробурмотів малий, і я зупинилася, уважно дивлячись на нього. — Це сталося… через одного однокласника. Але я більше не буду так робити. Обіцяю. І на додаткові буду ходити.

Радіон повернув голову, глянувши на нього.

— Я розумію, що це погано. Вибач, що… розчарував тебе. І розізлив. Це… це через мене ти склянку так стиснув?

Радіон похитав головою.

— Склянка просто була вже тріснута. Це не через тебе.

Я хмикнула. Та аякже, так я тут і повірила.

Моя рука потягнулася до перекису. Я змочила кілька ватних дисків.

— Це буде боляче, — попередила я.

Радіон хитнув головою.

— Немає такого болю, щоб ми не змогли витерпіти, — відказав він, і я закотила очі.

— Філософа увімкнув?

Моя рука потягнулася, і я взяла долоню чоловіка в свою. Мені довелося глибоко вдихнути, щоб наважитися торкнутися цим ватним диском до рани. Радіон одразу зашипів, а я подалася вперед, дуючи на рану. Вона справді була глибокою і досі кровоточила.

— «Немає такого болю, щоб ми не змогли витерпіти», — перекривила я слова чоловіка, коли він відкинувся на спинку дивана, зажмурюючи очі.

— Позловтішалася? — спитав він.

Я не стримала власної посмішки. Натомість обережно закінчила промивати порізи, котрі утворилися від скла.

— Подай, будь ласка, бинт, — попросила я Андріана, поки змочувала вату.

Малий простягнув рулон, і я, приклавши вату на місце порізу, почала обережно обмотувати долоню Радіона. Його рука була на диво розслаблена.

— Що ж, ящики, я так розумію, відвеземо завтра? — уточнила я.

Він хмикнув.

— Ти ж не затримаєшся на роботі довше.

Я кивнула головою.

— Так. Тому що мій робочий день вже за 20 хвилин закінчується, — відказала я.

— Куди ж ти так спішиш? — спитав він, примруживши очі.

Я не стримала своєї посмішки.

— Йду на побачення.

— Побачення?

Радіон миттю напружився й відкинувся зі спинки, сідаючи рівно.

— З ким?

— Не твоя справа.

— Не забудь прочитати контракт і підписати.

Я хмикнула.

— Гадаю, сьогодні вночі я займатимуся точно не твоїм контрактом.

Я бачила, як щелепи чоловіка сильніше стиснулися. Я не розуміла, чому він злиться. Але мені подобалось його злити зі свого боку.

— А діти? Ти не залиши їх.

— З ними сьогодні залишається моя сусідка і Гліб.

Я піднялася з диванчика, забираючи аптечку.

— А руку краще покажи лікареві. Все ж вона може кровоточити. Поріз занадто глибокий.

Радіон хмикнув і також піднявся.

— Гадаю, я зможу витерпіти всі порізи, крім тих, які завдаєш ти.

Я нахмурила брови. На що це він натякає?

— Хочеш щось сказати? Кажи прямо, — відказала я.

— Якщо я дізнаюся, що Єва і Лео — це мої діти, і ти приховуєш…

— Перестань мріяти нарешті, — сказала я розлючено. — І взагалі, мав би совість говорити про це при Андріанові. В тобі немає любові. І я сьогодні в цьому переконалася.

Я повернулася, крокуючи до дверей, але різко зупинилася, коли чоловік смикнув мене за руку.

— Я ненавиджу, коли недоговорюють. Я це вже казав. Тому поясни: що ж я сьогодні таке зробив…

— Ти кричав на нього, поки він стояв перед тобою повністю беззахисний і плакав, — прошепотіла я розлючено й з огидою. — Ти не спробував навіть заспокоїти його, перш ніж утік.

— Він утік зі школи, — відказав він.

— Але ти не спитав його спокійно, чому він це зробив. Не спробував розібратися. Ти просто випустив свого монстра назовні!

— Мого монстра вже давним-давно немає, — прошепотів він, і я похитала головою, посміхаючись.

— Ти не зміниш того, ким ти є. В Андріана підвищена чутливість, і ти як батько повинен про це знати. Від підвищення голосу він одразу почав плакати. Ти навіть не зупинився.

Я похитала головою. Це стало для мене справді черговим розчаруванням, і я навіть не знаю чому. Я знала, що Радіон не може змінитися докорінно. Але чомусь я гадала, що зі своїм сином він буде м'якшим. Але ж ні! Вистачило мені уявити на місці Андріана свого Лео або ж… або ж Єву. Мені хотілося зацідити йому ляпаса за таку поведінку, але врешті я стрималася.

Натомість, щоб не ускладнювати ситуацію, я розвернулася й покрокувала до дверей.

— Гарного вечора, — відказала я, перш ніж зачинити двері.

Я встигла віднести аптечку в їдальню, випити кави й уже опісля повернулася до кабінету. Всі речі були складені, і… на часточку секунди мені стало сумно. Важко прощатися з настільки знайомим мені місцем.

Рівно о п’ятій я накинула своє пальто й покрокувала до виходу.

— Тебе підвезти? — запропонував Радіон, і я аж підстрибнула, адже не почула, коли він опинився позаду мене.

— Ні, дякую.

— Не годиться на побачення на автобусі їхати, — відказав він, і я хмикнула.

— Тобі-то що? Якщо захочу, то й на велосипеді приїду. Круті машини, дорогі подарунки й гроші нічого не означають.

— Натякаєш на щось?

— Просто констатація факту. Я вважаю, що в пари повинно бути кохання, а статки нічого не означають. Кохання не купиш. Тому не бачу нічого поганого, навіть якщо чоловік і пішки прийде.

— Обереш якогось безхатька.