Розділ 22

Ізабелла

— Вау, Ізі… Ти виглядаєш шикарно, — сказала Ілона, і я ніяково посміхнулася.

— Справді? Мені здається… це занадто.

Я повернулася до великого дзеркала у вітальні дівчини і провела поглядом власне відображення.

Красива червона сукня, куплена мною кілька років тому на випускний Гліба, виглядала… занадто. Тоді я її не одягнула, так як мені вона здавалася занадто відвертою. Та й після пологів я була дещо товстішою і просто не влізла б у неї. Але зараз…

— Це ідеально, Ізабелло. Ти розкішна, — сказала Ілона, підійшовши ззаду і обійнявши мене. — Сьогодні від тебе точно ніхто погляду не відведе.

Я хитнула головою. Великий розріз на лівій нозі, велике декольте та тканина, котра нагорі була більш щільною, ідеально підкреслювала талію та груди. Я прикусила свою нижню губу. Напевно, покупка цієї сукні ще в момент вагітності — то було найдурніше з моїх рішень.

— Ізі, перестань сумніватися. Ти виглядаєш ідеально. І ти заслуговуєш хоча б на одну ніч забути про те, ким ти є, і про власні обов’язки. Просто… давай зробимо все, щоб цей вечір був наш. Потанцюємо, поспілкуємося з чоловіками і, можливо — я не казатиму точно, але можливо — тобі вдасться знайти когось собі до душі. Ізабелло, ти розкішна і заслуговуєш на все саме найкраще.

Я глибоко вдихнула і врешті кивнула, погоджуючись зі словами Ілони. Вона мала рацію… Врешті, мені і немає чого соромитися, ця сукня і справді неймовірна.

— Що ж, тоді я чекаю, коли одягнешся ти, — сказала я, посміхнувшись і повернувшись до Ілони обличчям.

Вона широко посміхнулася і кивнула головою.

— Гаразд, зачекай тоді у вітальні поки що.

Пройшло, напевно, хвилин з десять, перш ніж дівчина вийшла у не менш красивій сукні молочного кольору, котра сягала їй трохи вище колін. Була вже майже восьма вечора. На збори в нас пішло багато часу, як можна зрозуміти. Ми зробили одна одній макіяж, також зачіски — в Ілони це було просто випрямлене волосся, а в мене ж закручене легкими локонами.

— Отже, ми раді вітати вас усіх сьогодні в цій залі, — заговорив ведучий з невеликого підвищення, і я нервово заправила один з локонів собі за вухо. — Сьогоднішнє побачення в нас, як завжди, тематичне, і я вдячний вам усім, що ви дотрималися дрес-коду. Міледі, ви сьогодні просто богині цього вечора. Сказати чесно, я б радо взяв участь у сьогоднішніх побаченнях, якби не мій контракт роботи.

Я посміхнулася з його «жарту».

— Що ж, нехай побачення почнуться і кожне самотнє серце знайде свою половинку.

Світло в кімнаті погасло. Я глибоко вдихнула, відчуваючи легке хвилювання. Кожен зі столиків знаходився за окремою стіною, котра була прикрашена декоративними ліанами. На столику ж стояли келихи з шампанським та стакан з водою. Окрім цього, посередині стояла мила свічка у формі купідона. Варто віддати належне організаторам — все було продумано до деталей.

— Привіт, — відірвав від роздумів мене високий голос, і я підняла погляд, дивлячись на молодого хлопця, та натягнуто посміхнулася.

— Привіт, — відказала я.

— Що ж, ваші перші п’ять хвилин стартують просто зараз. Нагадаю наші правила. Чоловікам заборонено розпитувати в дівчат про їхню посаду, соціальний статус чи ще щось схоже, що не передбачає зв’язку з… романтикою, скажімо так.

Я пригадала слова Ілони. Це правило було введено нещодавно, коли один із грабіжників проник у цей клуб і, дізнавшись адресу кожної з дванадцяти дівчат, котрі були в залі, обграбував найзаможніших. Це була справді сумна історія, і врешті це правило, як на мене, мало сенс. В сім'ї, як би старомодно це не звучало, але про гроші повинен думати чоловік. Звичайно ж, жінка може мати роботу та працювати — це і не обговорюється, але врешті головою є чоловік або ж разом. Не одна жінка.

Почувся дзвіночок, що означало про початок перших п’яти хвилин.

Я підняла погляд до чоловіка.

— Отже… мене звати Віктор. А ти? — спитав він.

— Ізабелла, — відповіла я, знову нервово посміхнувшись.

— Ти нервуєш. Вперше тут?

Я кивнула головою.

— Так… А ти, схоже, ні?

— Ходжу сюди вже майже місяць, — відказав чоловік, посміхнувшись.

Я підняла свої брови.

— Ого…

— Насправді… зустрічав тут багатьох непоганих дівчат. З деякими навіть по кілька разів. Але… за останні два зустрів одну. Вона так і не дає мені свого номера телефону чи інших контактів. Тому… я так і ходжу.

— Гм, цікаво. Вперта дівчина, — відказала я, і він кивнув, посміхнувшись.

— Вона фантастична. Навіть попри свою впертість і характер.

— А ім’я її хоча б знаєш?

Я потягнулася до стакана з водою.

— Так… Ілона.

Я закашлялася.

— Перепрошую, — відказала я.

— Нічого страшного. Ти… знаєш її?

Я глибоко вдихнула.

— Так. Але не думаю, що можу тобі допомогти.

— Розумію, — кивнув хлопець.

Насправді, все ішло не так і погано, як я гадала. Час вийшов, і невдовзі після Віктора до столика підійшов інший хлопець. Потім іще… а тоді іще… Від багатьох я отримала компліменти, один був пекарем, тому приніс тістечка. І сказати направду, смачнішого я не куштувала нічого. Невдовзі мені вдалося розслабитися і… я почала отримувати задоволення від цього. Ілона мала рацію: навіть якщо ніхто і не припаде до серця, та все ж бути тут — це неабияк знімає стрес чи напруження. Я вже давненько не отримувала компліментів від чоловіків чи якусь увагу від них, тому все це… ставало для мене дедалі приємнішим, як для просто дівчини.

— І ми дійшли до останнього кола. Нагадаю вам, що це ще не кінець нашого вечора, тому не спішіть розбігатися, — сказав ведучий

Я відвела свій погляд до власного плеча, коли відчула, наче на нього щось сіло.

— Ну, і як тобі?

Я різко повернула власну голову. Почувся дзвінок. Але в голові у мене все наче зникло.

— Що ти тут робиш? — спитала я, дивлячись на Радіона. — Переслідуєш мене? Це вже занадто.

— Я… я просто вирішив прийти на побачення. Не очікував, що ти також тут.