Розділ 20

Посилання на телеграм канал розміщений в моєму блозі  (тут не можна вставити силку) або ж шукайте його за назвою: MG_Drafts

Радіон

Ізабелла втекла швидше, аніж я встиг кліпнути. Я не стримав свого розчарованого видиху і глянув на Андріана, котрий залишився стояти в кутку кімнати.

— Ти після школи повинен був піти до Таміли в лікарню, — сказав я, повертаючись до шафи, і почав кидати решту кубків, вже роздумуючи, на котрий зі смітників їх віднесу. Що за дурний випиндрьож? Я знав, що Віктор любить випендрюватися, але не аж настільки. Навіщо йому ціла шафа брухту?

— Я ходив… Вона прогнала мене. І накричала. Сказала забиратися…

Я важко видихнув і повернувся, глянувши на хлопця.

— Чому додому далі не пішов?

— Я… Я загубив сьогодні ключі.

Я нахмурив свої брови. Я був дещо злим на Андріана за його раптову появу, можливо, мені б вдалося навіть… поцілувати Ізабеллу, якби він не з'явився. Останнім часом ця дитина стала занадто часто опинятися поруч зі мною. І я навіть не знаю, чи радіти цьому, чи ні. Врешті, своїх дітей у мене нема і не може бути більше, а Андріан… Як би там не було, але він залишиться зі мною як мінімум до свого повноліття.

— Що з твоєю щокою?

Я вкинув останній кубок, закрив коробку та відніс до інших у кінці кімнати. Тоді ж підійшов і присів біля хлопця.

— Андріане?

Я підняв руку і торкнувся його підборіддя, трохи повернувши вбік, щоб розгледіти синець.

— Ти ж не злитимешся?

— Залежно що сталося.

— В школі… В школі трохи… побився.

— Мені варто поговорити з твоїми однокласниками?

Малий захитав головою.

— Ні… Все гаразд. Це… це я був винним.

Я видихнув і піднявся.

Мій погляд вловив Ізабеллу, котра сиділа у своєму кріслі і миттю відвернулася, щойно впіймала мій погляд.

— Піди до Ізабелли, я доскладаю речі і поїдемо відвеземо їх.

— Можливо, я тобі допоможу?

Я посміхнувся.

— Ні, я сам впораюся. Ти йди. Тільки сумку залиш.

Андріан кивнув головою. Він зняв свій рюкзак і вийшов. Я бачив, як він несміливо зайшов до Ізабелли. Я встиг доскладати вже всі речі, коли вони двоє вийшли з кабінету дівчини. Для себе я відмітив, що, на щастя, дівчина не шкутильгає і вже взулася.

Насправді мені й не була потрібна допомога з речами. Я хотів поговорити з нею, але… Вкотре все переросло у халепу.

Телефон у внутрішній кишені завібрував, і я дістав його та видихнув, розуміючи, що це вчителька Андріана.

— Алло? — відповів я.

— Доброго дня, пане Радіоне. Я… я дуже сильно перепрошую, але… Андріан втік із занять.

Я нахмурив свої брови та повернувся, сідаючи на диван.

— Як це — втік? Навчальний день вже закінчився ж.

Я глянув на свій годинник, розуміючи, що вже близько третьої обіду. В голові одразу почав додавати приблизний час, скільки б хлопцеві знадобилося на поїздку зі школи сюди.

— У нас після занять є… додаткові секції. Обов'язкові для відвідування, але це заняття на вибір. Плавання, волейбол або ж настільні ігри чи футбол. Андріан обрав волейбол, але… після занять він так і не з'явився. І з останнього уроку також вийшов за кілька хвилин до закінчення та не повернувся.

Я потер свої очі. Що з ним твориться?

— Він… він прийшов до мене в офіс. Я поговорю з ним і все вирішу. Це більше не повториться.

— Буду вдячна.

Виклик збився, а я відкинув телефон. Не думав, що з дітьми можуть бути такі… такі якісь дурні проблеми! Як він взагалі додумався втікати зі школи? Гаразд, я міг би подумати, що він просто забув про ту секцію, але ж… з уроку?

Мій погляд вловив сумку, котру він залишив. Я потягнувся і взяв її у власні руки. Таміла розпаковувала канцелярію хлопця разом із ним. Вранці в школу Андріана збирала також вона, а я ж не звернув уваги на нього, коли відвозив.

Пальці схопили бігунок, і саме в цей момент двері відчинилися.

— Ви плануєте ще сьогодні везти коробки? Я не планую затримуватися довше, — сказала Ізабелла.

Я кивнув головою.

— Зараз… кілька хвилин.

Я заглянув всередину сумки і… зрозумів, що вона, звичайно ж, була порожньою.

— Поклич Андріана і вийди, — сказав я.

Дівчина нахмурила брови.

— Все гаразд?

— Просто зроби те, що я сказав.

Ізабелла склала руки на грудях.

— Збираєшся його сварити?

— Ізабелло, це не твоя справа. Він мій син, і якщо потрібно буде, то я не питатиму на це в тебе дозволу. А зараз вийди!

Я був розлюченим. Сам і не помітив, як слова злетіли і як дівчина набурмосилася.

— Як накажете, — сказала вона, скривившись.

Вона вийшла, а Андріан зайшов усередину. Я кинув сумку на землю, і малий завмер. Ізабелла зачинила двері з тієї сторони і, очевидно, залишилася під ними, адже тінь від її постаті була чітко видна на затонованому склі.

— Що це? — спитав я обурено. — Андріане, що в тебе відбувається? Чому ти втік з уроку? Звідки синець? Як ти взагалі себе поводиш?

Я й не зрозумів, коли мій тон піднявся. На очі малого накотилися сльози, і в одну хвилину це просто почало ще більше мене злити.

— Навіщо ти це робиш? Звідки ти взяв цю… сумку? Твоя ж залишилася в школі, чи не так? І чому ти мені не сказав, що втік? Вчителі по школі бігають, шукаючи тебе, а ти тут!

Андріан схлипнув, а я піднявся. Помітив, як він здригнувся, але не міг нічого вдіяти. Нехай, сьогодні він втік один раз. А завтра що? Взагалі до школи не прийде?

— Андріане, так не можна. Така поведінка… подумай, чи втішило б таке твою маму або ж… тата!

Андріан голосно схлипнув, і тут двері відчинилися, і обурений погляд Ізабелли наткнувся на мене.

— Не кричи на нього, — сказала дівчина, а я похитав головою.

— Це не твоя справа. Маєш власних дітей, от їх і виховуй. А я…

— Радіоне!