Розділ 19

Ізабелла
 

Я сиділа прямісінько на столі Радіона. Обурена, здавалося, на всю планету, але водночас із цим... я була шалено рада, коли чоловік приніс лід.

— Я зніму твій кросівок, постараюся обережно, але може боліти, — попередив він.

Я кивнула головою. Він підійшов трішки ближче. Я підняла свою долоню і не стрималася та вхопила Радіона за руку, коли він розшнурував взуття, послабивши тиск на саму тильну поверхню стопи. Від цього я відчула дивне поколювання, котре спровокувало хвилю болю.

— Ах, — не стрималася я, коли Радіон торкнувся кісточок вище мого взуття, намагаючись зняти кросівок.

— Потерпи, — сказав Радіон.

— Мені боляче.

Радіон важко видихнув.

— Щойно я його зніму, тобі стане краще. Тобі треба бути обережнішою зі своїми ногами. Надто велике в тебе останнім часом бажання переламати їх собі.

— Так кажеш, наче я спеціально, — розлютилася я.

Але в наступну секунду Радіон різко зняв взуття. Від такого резкого руху я ахнула і прикусила свою губу, а тоді подалася вперед і вдарила чоловіка в груди, видихаючи.

— Ось і все, — сказав він, прикладаючи лід до ноги, і я видихнула. Іще кілька хвилин було справді боляче й неприємно, але потиху біль ставав легшим.

Я розтиснула свої пальчики на його сорочці.

— Краще?

Я кивнула головою.

— Так... дякую.

— Будь обережнішою, — сказав він, нахмуривши свої брови від невдоволення.

Радіон забрав лід, а опісля взяв з аптечки якийсь гель і наніс собі на палець, після чого почав розтирати моєю ногою. Він робив це так акуратно... ледь вагомо.

Я підняла свій погляд, розглядаючи його, поки він був зосереджений на моїй нозі.

— Гадаю, синець залишиться, але тут нічого гіршого немає. Чи, можливо, краще поїхати в лікарню?

Я заперечливо похитала головою і завмерла, коли він підняв свій погляд на мене.

— Ні, я... Тут справді нічого страшного. Кістку мені точно не роздробив цей... кубок.

Радіон опустив свій погляд назад до ноги, а я ж не могла відірвати погляд від нього.

Що було б, якби ми не розлучилися? Я б розповіла йому про вагітність... цікаво, він був би щасливим? Можливо, навіть підхопив мене б на руки і, як це показують у фільмах, крутив навколо. Ми б сміялися, були щасливими... Він був би поруч зі мною в кожну хвилиночку і, можливо, навіть відсунув би свої бандитські справи на друге місце? Повільно, але я б стала центром його всесвіту і... Стоп.

Я похитала головою, а в очах неприємно защипало. Радіон не такий. Ніколи не був таким, як мінімум. Можливо, зараз, коли він поруч із коханою жінкою, своїм першим коханням та їхнім сином, він і став м'якшим та добрішим, але... це навряд чи сталося б, була б поруч я. Можливо, він навіть зненавидів би цих дітей і сказав позбутися їх, бо вони заважатимуть?

— Усе гаразд? Ти так різко притихла, — сказав Радіон, і я підняла погляд до нього та кивнула головою:

— Так, усе... все чудово.

Я потягнулася до свого кросівка, котрий лежав зараз поруч із ноутбуком Радіона.

— Давай доскладаємо вже нарешті всі речі, і...

Я подалася вперед, але Радіон залишився на місці, через що його губи на секунду торкнулися моєї щоки, і я завмерла та затнулася на півслові, а він, здавалося, навіть не дихав.

— Ізабелло, — прошепотів він через секунду.

Його голос був настільки тихим, але дивно... теплим. Я повернула голову і підняла погляд до зазвичай холодних очей, але зараз там не було... тієї темряви, яку я бачила завжди.

— Дай мені ще один шанс, — сказав він, дивлячись у мої очі.

Я нахмурила брови.

— Що?

— Давай... давай почнемо все з початку. Я... я приїхав сюди тільки для того, щоб повернути тебе, і я... зроблю для цього все, що тільки захочеш.

З мого рота зірвався смішок, а тоді я простягнула руку, забираючи з руки чоловіка лід.

— Ти або переохолодження дістав, або ж у гелі є якийсь спирт і ти його обнюхався.

— Я серйозно.

Я відсунулася назад на столі.

— У тебе є сім'я. І в мене є сім'я. І... ти мій начальник. І до того ж це ти мене першим кинув! А зараз кажеш про другий шанс? Взагалі здурів?

— Ізабелло, я...

У двері постукали, і я налякано кинула погляд на Радіона. Вистачило б хоча б комусь зайти — і це кінець. Звичайно ж, картина, котра відкрилася б стороннім, здалася б цілком зрозумілою. Ніхто б не додумався, що я сиджу на столі Радіона тому, що... що він мене туди й посадив через ногу. А він стоїть настільки близько біля мене тому, що... тому що стоїть!

Я простягнула руки вперед, схоплюючись за плечі чоловіка.

— Зніми мене. Зараз же!

На щастя, рефлекси й реакції в нього колишні, бо він миттю це зробив, і двері одразу ж відчинилися.

— Пане Радіоне, він був на прохідній...

Із-за охоронця визирнула голова Андріана, і я відсмикнула свої руки від чоловіка й вдарила його ж по руках, щоб він відпустив мою талію.