Розділ 17

Ізабелла

Я просиділа у кімнаті цілих два дні! За цей час я встигла добряче відпочити і знудитися. За останні роки я вже просто звикла весь час щось робити, хоча часом і було бажання все кинути. Але зараз, залишившись на такий довгий час без роботи, клопотів і просто бути змушеною лежати, — це здавалося якимось катуванням.

Та все ж моя нога цілком відновилася, і вже сьогодні я їду на свою роботу. Вже завтра, якщо вірити Ілоні, ми всі переїжджаємо до нової будівлі, тому варто скласти речі.

Я увійшла в кабінет і важко видихнула. За роки роботи тут я звикла до цього офісу, до того, як усе розташовано, і загалом до атмосфери. Мені було тут комфортно, але, сказати чесно, зараз я хоча б трішки раділа. У новій будівлі мій кабінет, на щастя, не буде за скляною стіною від Радіона, і тому я не зможу бачити й відчувати його погляд на собі весь робочий час.

— Тобі вже краще?

Я здригнулася й озирнулася назад. Радіон стояв за мною, тому я кивнула головою.

— І вам також доброго ранку, — відказала я.

— Ти можеш не викати до мене? — обурився він, і я підняла власні брови.

— Ви мій начальник. Тому ні.

— Ти викала до цього тільки тоді, коли була злою.

Я закотила очі. Який же він з біса уважний.

— Тепер я викатиму завжди.

Він ледь посміхнувся.

— Що ж, гаразд, Ізабелло... яке в тебе там тепер прізвище? Ви ж із чоловіком одружені?

Я на хвилину завмерла.

— Я не змінювала свого прізвища.

— Отже, Ізабелла Тагірова, так?

Я не стримала власного смішка й повернула голову до Радіона.

— Ні, звісно ж. Ізабелла Вокер.

Я зайшла нарешті у сам свій кабінет і озирнулася.

— До завтра треба звільнити приміщення?

— Так. Як закінчиш складати свої речі, допоможеш мені?

— Вам краще зробити це самостійно.

— Ти моя асистентка. Тому допоможеш.

Я закотила очі. Але врешті, сьогодні в мене був насправді чудовий настрій, тому Радіон його точно не зіпсує.

Мій погляд упав на папку на столі, і я потягнулася до неї.

— Що це?

— Контракт щодо твоїх обов'язків. Можеш ознайомитися й підписати.

Я посміхнулася.

— А якщо не підпишу...?

— Тоді я тебе звільню. Але, гадаю, мені запросто вдасться викупити офіс чи магазинчик, куди ти далі підеш працювати.

Я фиркнула. Його відповідь мене повеселила.

— Та ще б чого. А якщо я залишуся вдома?

— У тебе двоє дітей, звісно ж, що ти шукатимеш роботу для того, щоб мати кошти на їхнє проживання.

Я закотила очі й повернулася обличчям до Радіона. Він стояв настільки близько, що вистачило б зробити міліметр, як наші тіла доторкнуться. Така відстань мене взагалі не влаштовувала, тому я висунула руку вперед, відходячи від нього на кілька кроків.

— У мене є чоловік, котрий цілком може покрити всі витрати.

Радіон хмикнув.

— Не думаю, що... стипендії твого брата справді вистачить на це.

Я на хвилинку завмерла. Що?

— Отже, ти маєш час до кінця робочого дня, щоб ознайомитися з контрактом.

Я прикусила внутрішню сторону своєї щоки, намагаючись заспокоїтися. Він не зіпсує мені настрою сьогодні.

— А якщо я захочу щось змінити?

— Ти можеш внести два свої пункти. Якщо забажаєш. Але поправки в мої вносити неможливо.

Я скривилася.

— А якщо ти... ви, — виправилася я, коли Радіон підняв свої брови, — вказали там, що я повинна робити щось... що мені не подобається?

— Наприклад?

— Ну... наприклад, затримуватися на роботі довше.

— Для чого?

Я насупила брови.

— Бо ви захочете залишитися зі мною наодинці. Ось для чого. Хіба я не знаю вас?

Радіон посміхнувся.

— Це хороша ідея. Але контракт складається відповідно до посади та вимог. Однак, схоже, якщо ти про таке подумала, то й сама була б не проти посидіти зі мною довше.

Я закотила очі.

— Та ще б чого.

Радіон посміхнувся.

— Отже, після того, як складеш свої речі, зайди до мене.

Я важко видихнула, але врешті повернулася і... чорт. Мені варто піти на склад по коробки.

— Але ви... ви ж принесете коробки зі складу для себе? Хоча б.

Радіон посміхнувся.

— Гаразд. Я принесу коробки зі складу.

Я посміхнулася.

— Тоді занесете дві мені. Дякую.

— А сама?

— Ну... у мене ж минула травма ноги. Гадала, ви будете кращим босом і, піклуючись про свою найкращу асистентку, зможете захопити дві додаткові коробки, щоб вона не бігала аж на три поверхи вище. Враховуючи, що сьогодні ще й ліфт зламаний.

Радіон хмикнув, а тоді посміхнувся.

— Що ж, я вдячний, що ти купила Андріанові речі в школу. Тому... гаразд.

— Я зробила це чисто через те, щоб він не терпів обличчя свого батька, котрий не має навіть найменшого поняття, що йому потрібно в школу.

— Думаєш, я настільки далекий від... цього всього?

— Ви дуже далекі від звичайного життя. Ось що я думаю.

Я сіла в крісло й покрутилася. Врешті Радіон похитав головою і пішов.

У мої плани не входило виконувати його прохання з придбанням канцелярії для його сина. Але врешті, мені й так не було чим зайнятися, тому я зробила це через інтернет.

Мені було шалено цікаво, чому цим не зайнялася безпосередньо мама Андріана...