Розділ 16

Радіон

— Ну так, — пробурмотіла медсестра, здивована моєю реакцією. — Це ж звичайний укол... Дві секунди й готово. Дівчині не можна наступати на ногу, зауважте це. Якщо, звісно ж, не хочеться відчути біль.
Я глибоко вдихнув. Ізабелла ледь відсторонилася від мене, чого мені взагалі не хотілося.
— Усе? — прошепотіла вона.
Я хотів уже заперечити, як медсестра випередила мене. Вона повторила свої слова про заборону ставати на ногу чи якось напружуватися. Запропонувала "видати" якісь милиці, але я заперечив.
Врешті жінка пішла, а Ізабелла насупила брови.
— Господи, це я отак на тебе вилізла? Від страху взагалі здуріла, — пробурмотіла вона й відхилилася, намагаючись відсторонитися та зсунутися з моїх колін.
— Зачекай, — врешті пробурмотів я, розуміючи, що обійняти її ще раз не вдасться точно. Я обережно підхопив дівчину й підвівся разом із нею.
— Треба було сказати лікареві, щоб дав якийсь візок, — пробурмотіла незадоволено Ізабелла.
— Настільки хочеш бути самостійною? — уточнив я, штовхаючи двері ногою, і ми вийшли з кабінету лікаря.
— Мені неприємні твої дотики, — пробурмотіла дівчина, і всередині мене щось неприємно перекрутилося. — Взагалі огидні. У тебе такі руки... Незрозумілі.
Я важко ковтнув від її зауваження і врешті замовк. Раніше вона не скаржилася, але... Врешті, можливо, руки того молодого Сарафана й справді набагато кращі за мої. Хоча я й не вважав себе старим, але... блять. Що за дурні думки?
— Що ж, я також не отримую задоволення від тягання твого тіла.
Дівчина скривилася, а тоді різко повернулася до мене. Здається, мої слова її розлютили.
— Справді? Тоді відпусти мене. Тебе ніхто не змушує тягати моє тіло. Сам зголосився, а зараз ще й бурчить. Гляньте на нього.
Я закотив очі. Ми нарешті вийшли на вулицю, й Ізабелла просто відвела свій погляд, намагаючись і на секунду не перекинутися ним зі мною. Яка ж вона вперта!
Невдовзі я вже обійшов машину й сів на своє сидіння.
— Скажеш свою адресу? — спитав я дівчину.
— Я зателефоную Г...Горошку, щоб забрав мене з роботи.
— Горошку? — я скривився. Яке ще більш ідіотське прізвисько можна дати коханій людині?
— Ну так.
— І на чому він тебе забере? На автобусі?
Я не стримав власної посмішки, уже уявляючи це.
— Можеш зателефонувати, щоб він забрав тебе під під'їздом. Якщо вже так не хочеш, щоб я ніс тебе до самої квартири.
Дівчина скривилася.
— "Щоб я не ніс тебе до квартири", — перекривила вона. — А я тебе просила про це? Я одразу сказала, що зі мною все гаразд. Це ти притягнув мене в лікарню. І ти сам увесь час піднімаєш на руки, попри те що я могла б і сама йти.
Я обурено видихнув і потягнувся до радіо, вмикаючи його.
Дівчина замовкла, відвернувшись до вікна. Я ж дістав телефон і почав шукати номер Таміли, паралельно заводячи двигун.
— Алло? — почувся нарешті ще один незадоволений голос. Таміла ненавиділа, коли я їй дзвонив... Я був упевнений, що на мій дзвінок у жінки стоїть окремий противний рингтон, а мій номер підписаний приблизно як... Навіть думати про це не хочу. Там або якийсь найгірший матюк, або ж взагалі нічого.
— Вийди на вулицю, я приведу Андріана. Забереш його, у мене є ще справи.
Я кинув швидкий погляд на Ізабеллу, а опісля — на Андріана, що помітно позаду насупив свої брови.
Після смерті Стаса його стосунки з матір'ю мене... непокоїли. Раніше, за розповідями друга, Таміла обожнювала свого сина, як і малий любив Тамілу більше за все на світі. А зараз Андріан, здається, готовий робити що завгодно, тільки б не бути з нею. Як і Таміла, в принципі.
Я важко видихнув, коли вона просто скинула виклик.
Ми вже заїхали під потрібний будинок, адресу якого сказала Ізабелла. Вся дорога минула в дивній порожній тиші, яка була заповнена тільки піснями з радіо, котрі перемикалися одна за одною.
— Твій... горох по тебе вийде? — поцікавився я, зупиняючи машину.
Усередині неприємно все скрутилося. Здавалося, якщо я побачу, як той хлопець торкається, а тим більше піднімає Ізабеллу на руки, несучи всередину під'їзду — я просто збожеволію. Це було надто самозакохано. І я це визнаю. Але від однієї думки в мене з'являється дике бажання завадити цьому. А побачити все на власні очі й розуміти, що я не можу заперечити це... ще гірше.
Я не хотів звільняти Ізабеллу, адже хотів бачити її поруч. Я хотів повернути її, але... Можливо, не варто? У неї своя сім'я. Я не хочу, щоб її двоє прекрасних дітей у майбутньому звинувачували мене в тому, що їхній батько покинув їх. Мені не хотілося, щоб Ізабелла ненавиділа мене. Я хотів, щоб вона була зі мною за власним бажанням. Але її чоловік, їхні діти... Раніше, можливо, це б не стало проблемою, але зараз я не хочу руйнувати сім'ю, котру дівчина побудувала. Але й відпускати також не готовий.
Я важко видихнув, глянувши на дівчину в очікуванні відповіді.
— Я піднімуся сама. Він зараз... зайнятий.
Дівчина потягнулася назад до своєї сумочки, забираючи її.
— Дякую, що допоміг.
Я кивнув головою і передав їй пакунок з іншими ліками.
— Можливо, мені врешті тобі допомогти? Лікар казав не ставати на ногу. Тобі буде боляче.
Ізабелла помітно завагалася. Схоже, її бажання сваритися різко зникло, через що я трішки навіть порадів.
— Не знаю... Я не хочу, щоб ти заходив до квартири, — відказала вона.
Я хитнув головою.
— Обіцяю, що щойно ти опинишся на своєму ліжку в кімнаті, я одразу ж піду.
— Клянешся?
Я кивнув головою.
Вона врешті важко видихнула.
— Ну гаразд...
Я посміхнувся і тоді відстебнув свій пасок безпеки. Вона прийняла мою допомогу... отже, це вже щось. Я обійшов машину й відчинив двері зі сторони Ізабелли, і вона простягнула руку, але я різко завмер, не намагаючись її підняти, чим спантеличив. Мій погляд упирся в її долоні. Я взяв руку у свої долоні й насупив брови.
— Твоя каблучка... її немає. Ви ще не одружилися? За шість років.
Я підвів погляд на Ізабеллу.
— Я... забула її вранці одягнути, коли вмивалася. Знаєш, вона трішки завелика, і боюся загубити.
Погляд Ізабелли опустився до своєї руки, і я відчув, як вона своїми пальчиками покрутила обручку на моєму пальці. Врешті я вирішив не витрачати марно час, тому схилився, піднімаючи дівчину, перед цим даючи їй ключі від машини. Коли зачинив двері, Ізабелла заблокувала їх, а я зайшов у під'їзд, котрий, на щастя, відчинив якийсь добрий дідусь, що саме виходив.
— Отже, котра твоя квартира? — спитав я, піднімаючись сходами, оскільки ліфт не працював. Чудово.
— 126... іще два поверхи.
Я важко видихнув.
— Ти втомився... — сказала дівчина, ледь поплескавши своєю долонею по моєму плечі. Я зупинився між прольотами й спирався на стіну, переводячи подих.
— Давно в зал не ходив, — відказав я.
— Не вірю. Я просто важка...
Я хмикнув.
— Це тобі твій горох так сказав?
— Ні, — буркнула вона, відводячи погляд.
Я відштовхнувся від стіни й покрокував далі вгору. Три поверхи залишалися позаду...
— Отже, ти даси мені лікарняний на кілька днів?
Я кивнув головою:
— Так. Побудеш удома, відпочинеш... У разі чого я заїду.
— Є телефон. У разі чого ти повинен зателефонувати. По-перше. По-друге, якщо я на лікарняному, тоді мене не турбувати.
Я закотив очі:
— Звичайно ж, принцесо.
Я ахнув, коли Ізабелла боляче вщипнула мене.
— Не називай мене так, — сказала вона різко.
— Як? Принцесою?
— Радіоне!
Дівчина була розлюченою. Я ж зупинився перед дверима з цифрою 126.
— Де твої ключі? — поцікавився я.
Вона витягла зі своєї сумочки ключі, я трохи присів, щоб дівчина змогла влучити ключем у замок і повернути, відчиняючи двері.
— Удома нікого немає? — здивувався я.
— Діти в садку, а Гл... а чоловік на роботі, — відказала вона, прокашлявшись.
— Куди далі? — спитав я, заходячи всередину.
— Прямо і в двері, останні по коридору праворуч.
Тут було не так і багато кімнат. Усього четверо дверей. Напевно, одна ванна і дві дитячі. Ну й одна — це спальня.
Серце в грудях пропустило удар, коли ми наблизилися до потрібних дверей.
Я затамував подих. Очікувалося, що спальня буде або милою й обвішаною їхніми фотографіями з цим сарафаном, або... інших варіантів не було. Я впевнений, що Ізабелла облаштувала для них обох прекрасне спільне місце.
Але коли ми зайшли всередину, я здивувався, адже тут, окрім меблів, не було нічого. З декору були якісь ліани біля ліжка, а на туалетному столику... я різко відвів погляд, опускаючи дівчину на ліжко. Звичайно ж, там було їхнє сімейне фото.
— Навсебіч, — відказала Ізабелла, і я кивнув головою.
— Так. Тільки... я можу взяти склянку води? І одразу поїду.
Ізабелла важко видихнула.
— Кухня прямо по коридору.
— Не боїшся, що я сам туди піду? — спитав я.
— Навряд чи ти знайдеш, що б там украсти. Тому йди випий свою склянку води і шуруй до своєї дружини з сином. Гадаю, вони зачекалися.
Ізабелла підсунулася в ліжку, сідаючи, і склала руки на грудях.
Я важко видихнув, а тоді врешті кивнув.
— Я витягну ключі тільки з вхідних дверей...
Вона кивнула головою.
— Поставиш на столик у передпокої.
Я покрокував геть із її кімнати, замкнув спочатку вхідні двері, а тоді повільно поплентався до кухні.
Можливо, це було некультурно та взагалі неетично... але, проходячи повз одні з дверей, я не стримався, відчинив їх і зазирнув усередину.
Мої брови насупилися. Кімната не була схожою на дитячу. Це радше була кімната дорослого хлопця... Велике ліжко, безліч книжок на столику, великі футболки, боксерська груша в кутку...
— Ти ще довго? — почувся голос Ізабелли зі спальні.
Я прокашлявся, зачиняючи двері.
— Не можу знайти склянки, — відказав я.
— Друга шафа від вікна, — відказала дівчина. — Не забудь склянку помити.
Я закотив очі й врешті покрокував далі, заходячи нарешті на кухню.
Блять... Мої очі почали бігати невеличким столиком тут, холодильником, котрий був обвішаний дитячими фото дітей Ізабелли, календарем та списком справ.
На шафі стояла коробка з пластівцями, і... всередині мене щось завмерло. Це не була велика кухня. Це не була кухня, як у моїй квартирі чи в будинку. Загалом квартира не була розкішною чи приголомшливою. Вона була звичайною, але... вона була затишною. В очах щось неприємно вщипнуло, і я похитав головою. У мене було безліч квартир, було безліч будинків... були домогосподарки, але жодна з них не робила жоден із будинків чи квартир настільки затишним. Тут, здається, навіть мила чашка з малюнком принцеси Діснея світилася якоюсь любов'ю.
Я зачинив шафу і швидким кроком покрокував до виходу. Це було дивне відчуття. Здається, після подій останнього часу я став занадто сильно сентиментальним. Я повністю випав із колії. Я не міг контролювати нічого у своєму особистому житті, і в мене не було нічого... Було дивне відчуття, що разом із мафією впав і я. У мене не було нічого... і не було нікого. І я не мав абсолютно нічого всередині. Укотре за останній час з'явилося дике бажання просто піти й напитися... але в мене з'явився дивний страх, що в одному з барів я знову познайомлюся з кимось на кшталт Стаса і... знову встряну в проблеми. Якщо ще одна людина помре через мене... я навіть не знаю, що тоді. Раніше смерть людей сприймалася по-іншому. Я не відчував провини за те, кого вбивав. Бо я знав, що вони були винними. Але... я ніколи не думав про те, є в них хтось іще чи ні.
Дізнавшись, що Ізабелла працює на Віктора, а його фірма на продаж, я без роздумів її купив та приїхав сюди, але... я ніколи й нікому не давав другого шансу. Ізабелла не дасть його й мені... бо я не заслуговую на це. У неї є своя сім'я. Затишна, нехай і не розкішна, але затишна квартира з цим горохом. Хай він і не має фірми, як я, чи статків, але вони щасливі разом.
Я зачинив двері, крокуючи сходами наниз. І що мені робити?
— Ооооо, дядько-чудовисько, — почувся голос, і я завмер, піднімаючи погляд.
Донька Ізабелли заплескала в долоні, дивлячись на мене, а... чоловік насупив брови.
— Що ти тут робиш? — спитав він розлючено.
Я провів хлопця поглядом. Він виглядав занадто молодим... І це насторожувало мене.
— Ізабелла... з її ногою сталося щось. Типу як підвернула. Я привіз її.
Хлопець примружив свої очі, а тоді глянув на Лео й простягнув тому свої ключі.
— Ідіть у квартиру, я зараз прийду.
Малі кивнули головою і побігли нагору, а я озирнувся. Ці двоє дітей були приблизно віку 5-6 років. А це означає, що Ізабелла одразу ж завагітніла після нашого розлучення.
Неприємний факт цього вкотре за день різонув десь усередині. Здається, я перетворююся на проклятого сентиментального діда.
Різкий удар у щоку вивів мене з думок, але я не встиг і кліпнути, як уже опинився притиснутим до стіни.
— Послухай сюди. Ти відчепишся від Ізабелли. Звільниш її, і більше ніколи я не побачу тебя біля неї. І біля дітей також.
Я різко відштовхнув хлопця.
— Та ще б чого. Слухатиму я якогось шмаркача малого, — обурився я.
— Послухай, Радіоне. Я не жартую. Я вже вистрілив у тебе один раз. І вдруге також зможу. Відчепишся від моєї сестри, залиш її в спокої. Тебе не було весь цей час. Вона навчилася жити без тебе, не смій їй зашкодити чи намагатися заплутати. Ти пошкодуєш про це.
Хлопець кинув на мене ще один різкий погляд, а я насупив брови, не розуміючи, про що він. І звідки він...
Хлопець покрокував угору по сходах, а в мене наче прояснення настало.
— Гліб? — гукнув я, і хлопець зупинився, повернувшись.
— Я не зашкоджу їй. Ніколи, — сказав я.
— Ти вже порушив цю обіцянку. Тому зникни з нашого життя. Просто зроби добру справу й зникни.
Гліб повернувся, заходячи до квартири, а я повернувся і почав повільно крокувати вниз.
Відсутність каблучки... те, як Ізабелла назвала його горохом... прокляття! Я повністю забув, що в дівчини є брат. Отже... на моїх устах з'явилася посмішка. Вона не має чоловіка. І вона не одружена.