Розділ 15

Радіон

Коли я побачив, як незрозумілий та неопізнаний об'єкт так грубо врізався в Ізабеллу, мені, здається, зірвало все терпіння! Який мудак так сліпо пертиме вперед, не помітивши дівчини?
Я не зміг стримати злості, а зараз вислуховую прочухан від самої Ізабелли. Здається, вона була навіть не проти цього зіткнення.
Я озирнувся — здається, на нас уже звернула увагу вся ця пекарня. А мені зайва увага взагалі останнім часом перестала подобатися.
— Гаразд. Наступного разу я не втручатимуся і дозволю тобі налагодити своє особисте життя. Але ти як мати двох дітей мала б совість думати про іншого чоловіка, маючи вже одного.
Ізабелла на хвилину розгубилася, а тоді впевнено всміхнулася.
— Хто б казав.
Вона знову висмикнула свою руку з моєї, вперто відштовхуючи допомогу, але вистачило дівчині ступити крок, як вона зойкнула. Я не стримав свого обурення, але врешті нічого не сказав. Натомість обхопив дівчину за талію, а опісля швидко підняв її на руки. Ізабеллі це анітрохи не сподобалося.
— Будеш бурчати скільки завгодно і казати, що я не маю права тебе торкатися. Але мені треба розрахуватися за чеком, після чого ми їдемо. Тому відклади свої довгі лекції на пізніше, — випередив я її.
Було помітно, наскільки дівчина стала за характером іншою. Це вже точно не була та Ізабелла, котру я пам'ятав... Але й я вже не був тим самим Радіоном Тагіровим.
— Простеж за нею, — сказав я Андріанові, саджаючи дівчину на стільчик.
— Я не дитина, — обурилася вона.
Я хмикнув.
— Я б посперечався.
Вона кинула на мене різкий погляд, а я миттю повернувся до бару. Швидко розрахувавшись, повернувся до столика. Ізабелла зняла нарешті свої туфлі, і я не зміг не помітити мозолі на її п'ятах. Видно, що взуття було й так незручним. Натомість зараз воно ще й зламане, бо один із підборів просто валявся на землі.
— Відвезти тебе додому? — запропонував я.
Дівчина похитала головою.
— Усе гаразд, — відказала вона. — Ми можемо вже їхати?
Я кивнув головою.
— Так...
Андріан підвівся зі стільчика, й Ізабелла також. Я простягнув свою руку, пропонуючи дівчині допомогу, але, звісно ж, вона не прийняла її і почала шкутильгати босими ногами до виходу. Вона йшла максимально повільно, але я не намагався її підганяти. Чомусь я був упевнений, що врешті, якщо її добряче розізлити, то шпилька, котра ще була цілою і невід'ємною частиною однієї з туфель, з неймовірною швидкістю потрапить у мене...
Я всміхнувся. У голові з'явився момент кількорічної давнини... Врешті, я, напевно, був би не проти, якби Ізабелла поранила мене цими туфлями, якби опісля вона, як і колись, піклувалася... Була милою зі мною, посміхалася своєю щирою посмішкою, котру дарувала своїм дітям у кінотеатрі, та... я часто кліпнув, повертаючись у реальність. У неї є інший чоловік, котрому вона посміхається. Котрого обіймає, робить йому сюрпризи та котрого тішить. Розуміння цього неприємно вкололо всередині.
— Ах...
Ізабелла тихо зашипіла, коли ми вийшли на вулицю. Звісно ж, тротуар був холодним, а іще брудним, через що тут вона вже не змогла б іти (шкутильгати) так упевнено, як було всередині пекарні, де був килимок.
— Якщо я запропоную свою допомогу... — почав я, але Ізабелла похитала головою.
— Вона мені не потрібна, — перебила дівчина.
Я важко видихнув. Ізабелла ступила один крок... Потім інший. Я потягнувся в кишеню по ключі й простягнув їх Андріанові.
— Відчиниш машину? — спитав я, і хлопчик кивнув головою та пішов уперед до автівки неподалік. Він швидко збіг двома сходинками, котрі тут були, а Ізабелла завмерла, дивлячись на них. Звісно ж, найімовірніше, через того мудака вона підвернула ногу. Але визнавати цього не хотіла, як і приймати мою допомогу.
Однак і наступної секунди я врешті не стримався. Ізабелла обережно однією ногою стала на сходинку нижче, але, швидше за все, біль змусив її зойкнути, і вона просто-таки почала падати. Вистачило секунди, щоб я перехопив її, рятуючи від поцілунку із землею.
— Я в порядку, — відказала Ізабелла, швидко глянувши на мене.
— Справді? — спитав я дещо обурено.
На очах дівчини виднілися сльози. Я вагався: якщо робити все наперекір волі Ізабелли, навряд чи ми дійдемо до чогось... навіть мінімально дружнього. Але я не можу більше дивитися, як вона займається мазохізмом.
Я ледь нахилився і підхопив дівчину під коліна. Вона миттю обійняла мою шию, скоротивши відстань — на противагу тому, як намагалася вибудувати дистанцію в пекарні, коли я ніс її до стільця.
— Мені не потрібна твоя допомога, — сказала вона розлючено.
Я кивнув головою.
— Гаразд...
— Опусти мене на землю тоді.
— Ні.
Я покрокував уперед. Вона ще щось говорила, намагаючись заперечити, але було помітно, що нога насправді серйозно постраждала. Тому я просто пропускав її намагання мене "дістати" повз вуха і посадив дівчину на переднє сидіння машини, куди Андріан відчинив двері.
— Я б і сама дійшла! — обурилася Ізабелла.
— До Нового року... можливо?
Я завів двигун.
— Де тут найближча лікарня? — спитав я, глянувши на Ізабеллу.
— Що? — здивувалася вона.
— Я не місцевий. Тому запитую в тебе.
— Навіщо тобі?
Я кивнув головою.
— Гаразд. Гляну в навігаторі, — відказав я.
Попри численні заперечення Ізабелли, я врешті знайшов дорогу та потрібну будівлю.
— Я не піду до жодного лікаря, — обурилася дівчина.
— Тоді я приведу лікаря до тебе, — відказав я, відстібаючи пасок безпеки, і повернувся до Ізабелли.
— Навіщо? На правах кого?
— На правах твого... начальника. Мені важливий стан твого здоров'я, — і це була правда. — Ти ж мій працівник. Ще й асистентка.
— Я не піду до лікаря, — знову сказала впевнено вона.
Я примружив очі.
— Підеш. Невже ти боїшся лікаря?
— Звичайно ж, ні! — одразу відказала вона.
Я кивнув головою, а тоді повернувся до Андріана.
— Зачекаєш нас тут.
Малий кивнув головою, після чого я вийшов і обійшов машину.
Відчинивши двері біля Ізабелли, побачив, що дівчина склала руки на грудях та насупила свої брови. Це виглядало настільки мило, що я не стримав посмішки.
— Господи, ти гірша за малу дитину. Лікар огляне твою ногу, і все. Тут немає нічого страшного, — відказав я.
Вона похитала головою.
— Зі мною все гаразд, — знову відказала Ізабелла.
— От і чудово. Коли я почую це від лікаря, то відчеплюся від тебе. Ну ж бо, не змушуй мене силою тебе тягти.
— Тоді не тягни! Я не хочу до жодного лікаря. У мене алергія.
— На кого? — здивувався я.
— На лікарів.
Я не стримав свого сміху.
— Ізі, перестань. Я все одно тебе заведу всередину. Давай не будемо ганьбитися виставами.
Дівчина прикусила свою щоку. Я ж потягнувся й розстібнув пасок безпеки.
— Андріан он і той сміливіший, — додав я, щоб хоч якось її переконати. Врешті вона важко видихнула і простягнула руку, обхоплюючи мою шию та дозволяючи взяти її на руки.
Слава всім богам! Вона принаймні не спробувала сама шкутильгати, і це мене тішило. Я взяв її на руки, зачинив двері стегном та сильніше притиснув дівчину до себе.
— Обов'язково настільки скорочувати відстань? — спитала Ізабелла, намагаючись тримати свою голову якомога далі, але коли я втримався від відповіді, вона розслабилася і... бліть.
Мені хотілося просто заплющити очі й запам'ятати ці відчуття. Навіть попри певну відстань між нашими тілами я відчував запах її волосся. Її тепла шкіра під моїми руками, її подих десь біля мого вуха... Але попри це холод у її очах — вистачило мені туди глянути — зруйнував усе й боляче вдарив об землю.
— Хочеш, щоб я впустив тебе? — спитав я в результаті.
Вона закотила очі. Ми зайшли всередину лікарні і вже через кілька хвилин сиділи в кабінеті у лікаря. Точніше, Ізабелла лежала на кушетці, а я стояв поруч, уважно стежачи за діями лікаря. Коли дівчина зойкнула від того, що лікар щось зробив, а в її очах з'явилися сльози, я здригнувся.
— Обережніше можна? — спитав я дещо розлючено.
Лікар випростався.
— Перелому немає. Не бачу нічого серйозного також. Можу виписати знеболювальне. Колоти в саму ногу два-три дні, і все буде гаразд.
Я кивнув головою.
— Чудово, — відказав я.
— Ні, — різко відказала водночас Ізабелла. Я перевів погляд на неї і хитнув головою.
— А таблеток... таблеток немає?
— Вони мають слабшу дію. Я б рекомендував уколи.
Дівчина стиснула свої щелепи.
— Один я введу зараз, щоб зняти біль, інший — перед сном.
— Гадаю... зараз не потрібно, — відказала Ізабелла.
Лікар підняв свою брову.
— Ви боїтеся уколів? — спитав той.
— Звичайно ж, ні! — але погляд, хоча й короткий, котрий кинула на мене Ізабелла, говорив геть про інше.
Я важко видихнув.
— Що ж, тоді, можливо, введете це знеболювальне, і можемо їхати? — спитав я.
Лікар кивнув.
— Я схожу до медсестри тут внизу. Вона прийде ввести його. Зачекайте хвилинку.
Лікар підвівся і вийшов, а я сів біля Ізабелли.
— Ти ж не дозволиш цього зробити, чи не так? — спитала вона з чутним страхом у голосі.
Я глянув на неї і хитнув головою.
— Чому не дозволю? Тут немає нічого страшного. І до того ж це допоможе тобі.
Вона почала кусати свою нижню губу і відвела погляд. На коридорі почувся шум, і я не встиг і кліпнути, як Ізабелла схопила мене за руку вище ліктя і почала смикати.
— Давай поїдемо. Мені вже краще. Чесно. Лікар сказав, що нічого серйозного немає. Я куплю знеболювальне в аптеці й сама вколю вдома. Будь ласка.
Я хитнув головою і глянув на дівчину.
— Скажи чесно, ти боїшся голки?
Вона відсмикнула свою руку від моєї і відвела погляд.
— Звичайно ж, ні...
Минула, мабуть, одна секунда.
— Якщо я скажу, що боюся, ти сміятимешся? — спитала вона різко.
— Ні, чому маю сміятися?
— Ну... Ти нічого не боїшся. А я боюся якоїсь... голки.
Я хмикнув.
— Усі чогось бояться.
Вона закотила очі.
— Ти нічого не боїшся. Ти сам мені казав. У тебе немає слабких місць. Бо інакше ти б не став тим, ким є. У мафії немає страхів, немає пробачень і немає жалю чи любові. Хіба не ти так казав?
Я часто покліпав...
— В усіх є страхи, Ізабелло. Рано чи пізно вони з'являються.
Дівчина пирхнула.
— Справді? Невже й ти чогось боїшся?
Серце в грудях, здається, на секунду завмерло. Боюся... Чорт, за останній час я стільки всього боюся. І це все зводиться до однієї людини... До білявої, красивої дівчини, котра сидить поруч.
Я боявся, що ніколи більше не знайду її. Боявся, що не побачу. Боявся, що хтось із мафії добереться до неї і використає проти мене. Боявся, що її скривдять. Боявся... Боявся, що одного дня мені доведеться стати перед її могилою і відчути кляте гризіння совісті, як це сталося зі Стасом. Я відштовхнув її, думаючи, що захищу. Але врешті, якби хтось знайшов і використав Ізабеллу, я б нічого не зробив. Здавалося, відштовхуючи, я захищаю. Але виявилося, що навпаки. І я зрозумів це тільки зараз. Як і зрозумів те, що вона стала найбільшою моєю слабкістю. Хоча я цього й не хотів.
— Гадаю, нам зараз краще поговорити про те, як тобі перестати боятися, — відказав я врешті й глянув на Ізабеллу, часто кліпаючи.
— Давай ми просто поїдемо... Будь ласка.
Я ледь посміхнувся. Напевно, ця ідея була й не така погана. Я міг би викрасти її, змусити бути зі мною, але... я більше так не хочу.
— Ізабелло, не поводься як дитина, це всього-на-всього один безневинний укол.
Двері відчинилися, і в кімнату зайшов лікар, а за ним — медсестра. У її руках був шприц, і я вже хотів підвестися, як Ізабелла схопила мене за руку.
— Ви можете взяти свою дружину на коліна, гадаю, так буде краще і їй не так страшно, — запропонувала медсестра.
Здається, Ізабелла була надто сильно зосереджена на ампулі, щоб помітити слово "дружина". Я посміхнувся. Врешті вдалося навіть без заперечень посадити дівчину на свої коліна. Її ж ноги поставив на кушетку поруч. Ізабелла повернулася, і її руки стиснулися на моїй шиї. Її пальці почали дряпати шкіру, від чого ставало дещо боляче, але я ігнорував цей факт. Дівчина настільки сильно притиснулася до мене, що... Здавалося, цей біль — це просто ніщо.
Я ж легко обійняв її за талію, погладжуючи плечі. Вона була так близько до мене... Я торкався її волосся, намагався непомітно вдихнути його запах, торкнутися якомога більше. Я був клятим маніяком, який насолоджувався цим!
Мабуть, вона мені дуже швидко переламає руки за всі ці доторки, але зараз Ізабелла просто шукала в мені підтримку, а я... по-дурному скористався цим. Совість, мабуть, повинна була б прокинутися, але... ці відчуття її близькості не дозволяли їй пробудитися. Я готовий був заплатити всі гроші світу, тільки б ця мить тривала довше.
— Ну от і все, — прощебетала медсестра, і я здивовано глянув на неї.
— Уже?!
Здається, мій голос був навіть розлюченим...