Розділ 14

Ізабелла

— Отже, ти справді втік з дому? — поцікавилася в Андріана, котрий сидів навпроти мене, заглядаючи у вікно.
— Ні... Мені просто набридло бути з мамою.
Я зацікавлено схилила голову.
— Як це? Хіба ти... ти не любиш її? Як може набриднути бути з нею?
Андріан нахмурив свої брови.
— Не знаю... Мені не подобається моя мама. Останнім часом вона зла.
Я бачила, як хлопчик почав перебирати свої пальчики, тому вирішила більше нічого не запитувати.
Насправді, дивитися на Андріана і бути настільки близько до нього — це... було дивно. Розуміти, що він народився як знак кохання і близькості Радіона з іншою жінкою... для мене це було боляче. Але врешті в мене не залишалося виходу. Хлопчик не винний, та попри це знаходитися поруч із ним мені було неприємно.
Я повернула голову вбік, коли Радіон відсунув стілець біля мене. Я різко поклала долоню на сидіння і похитала головою.
— Гадаю, буде краще, якщо ви сядете біля свого сина, — сказала я, натягнуто посміхнувшись.
Тагіров завмер на хвилинку. Але врешті він забрав руку зі спинки стільця, обійшов столик та сів біля Андріана.
— Замовлення невдовзі принесуть, — повідомив він.
Я кивнула головою. Коли ми ввійшли в заклад, була занадто сильно помітна велика черга біля прилавку. Я врешті була готова наполягати на тому, щоб самостійно замовити собі десерт, але ці кляті туфлі, котрі вже мене максимально сильно тиснули, і наполягання Радіона взяли гору.
— Отже, про що ви тут щебетали? — спитав Радіон, глянувши на Андріана.
Хлопчик знизав плечима. Я на хвилину напружилася. Якщо він зараз скаже, що я розпитувала про його маму, тоді... Радіон може подумати щось неприємне.
— Нічого цікавого, — сказав врешті хлопець. — Ти... тобі вдалося записати мене в школу?
Тагіров поправив годинник на своїй руці, і я встигла зловити цей рух.
— Ізабелла порадила іншу школу... думаю, що я поїду туди завтра вранці.
Андріан кивнув головою.
— Ваше замовлення, — сказала мила офіціантка, і я підняла голову до дівчини, посміхнувшись.
За секунду переді мною вже стояв великий шматок шоколадного торта, а іще... кава. Американо з молоком. Мої брови нахмурилися, і я відвела погляд до Радіона, на тарілці котрого був ідентичний десерт. В Андріана ж був полуничний кекс із гарячим шоколадом.
— Я казала тільки за торт, — сказала я, примруживши очі.
Радіон знизав плечима.
— Подумав, що кава до нього не завадить.
Я хмикнула.
— Я не п'ю каву з молоком.
— Останні дні, що я в офісі, ти тільки її й готуєш, — заперечив Радіон і посміхнувся.
Його посмішка... чорт, раніше, щоб він посміхнувся ось так просто й невимушено, я повинна була докласти море зусиль. Радіон не посміхався так легко. Він не вмів цього.
— Звідки знаєш? — здивувалася я. — Слідкуєш за мною?
— Просто уважність, — відказав Тагіров, а тоді потягнувся до ложечки.
Я відвела погляд і потупилася в свій шматок торта...
***
— З днем народження мене, — прошепотіла я, посміхнувшись.
— З днем народження тебе, — повторив Радіон. Він простягнув руку, витягаючи свічки з торту. Я уважно стежила за його рухами, але так і не зрозуміла коли, скрикнула від того, що торт прилетів мені прямо в обличчя.
— Радіоне! — скрикнула я.
Чоловік тихо засміявся. А я, здавалося, так і завмерла з кремом на обличчі.
— Це іще одна традиція дня народження, — сказав він.
Я закотила очі.
— Я не думала, що ти її втілиш.
Я облизала свої губи і не стримала стогону. — Такий смачний крем.
— Справді?
Я кивнула головою.
Радіон простягнув руку, і його палець повільно пройшовся моїм носиком, а опісля він облизав крем з цього ж пальця.
— Та звичайний крем, — сказав він.
Я закотила очі. Радіон відставив торт і ступив крок до мене.
— Ти зіпсував такий смачний торт, — поскаржилася я, витерши врешті, як мені здавалося, весь крем з обличчя. Насправді Радіон дуже легко запустив мені його в обличчя, через що крему не так і багато було на моєму обличчі.
— Якщо ти захочеш, куплю тобі іще один такий торт.
— Чесно? — я підняла свої брови.
— Чесно, принцесо... 

***
Спогади неприємно виринули десь із середини, і в очах неприємно защипало... Моє повноліття. Це був останній день народження, котрий я б святкувала. Всі інші... їх просто не було. Гліб не влаштовував мені сюрпризів та не дарував подарунків, але я й не хотіла цього. Свято втратило своє значення, воно стало... просто іще одним черговим днем у році. Який нічим не відрізнявся.
— З вами все гаразд?
Голос Андріана змусив мене часто покліпати, і я підняла погляд та посміхнулася.
— Так... Здається, війка в око потрапила. Нічого страшного.
Я натягнуто посміхнулася, а тоді підняла погляд до Радіона, котрий уважно дивився на мене.
— Будьте уважнішим до роботи, а не до мене, — відказала я, а опісля відвела погляд і потягнулася до серветки.
— Ти частина робочого персоналу. Тому частково ти є моєю роботою.
Я хмикнула, обережно беручи торт у руку, при цьому тримаючи серветку, щоб не обмастити свої пальчики.
— Ваша робота — це продаж нашого товару. Якщо вже до цього зайшло. Ви повинні цікавитися не персоналом, а новими клієнтами. Тому радше це ви моя робота, а не навпаки.
Радіон кілька разів кліпнув, а тоді врешті відвів погляд.
— Дощик, — сказав радісно Андріан, а тоді повернув голову до Радіона, — Тепер ти не відвезеш мене додому, чи не так? Я ж можу побути іще з тобою на роботі, правда?
Радіон важко видихнув.
— Ні, Андріане. Я відвезу тебе додому, а опісля поїду на роботу. В мене багато справ. Варто зайнятися роботою.
Радіон наголосив на останньому слові, і я була майже впевненою, що він глянув на мене, кажучи це. Але я вперто проігнорувала, відкусуючи шматок торта. Він і справді був смачним.
Врешті, через кілька хвилин я піднялася.
— Я сходжу в вбиральню, і тоді можемо їхати, — сказала я, і Тагіров кивнув.
— Я піду розрахуюся...
Він також піднявся. Андріан залишився сидіти за столиком.  Радіон став у чергу до каси, а я покрокувала в сторону вбиральні, як раптом зіштовхнулася з кимось. Це сталося випадково, але поштовх був настільки грубим, що я не втрималася на ногах і скрикнула, коли нога в туфельці просто-таки повернулася набік. Рукою я інстинктивно схопилася за сорочку чоловіка, таким чином зупинивши його.
— Ой, перепрошую, — сказав чоловік, і я скривилася та зойкнула, відчуваючи біль у нозі. На очі набігли сльози, але я не встигла й слова сказати, як відчула, що чиясь рука змусила мене розтиснути сорочку незнайомця.
— Дивися, куди йдеш! — розлючений голос Радіона змусив мене ще більше напружитися. Я розплбшила очі і підняла погляд. Моя рука тепер була в його...
— А якби ти з ніг її збив?
— Це вийшло випадково... — сказав чоловік налякано.
— А якщо я випадково зараз тобі ніс зламаю?
— Радіоне!
Я спробувала у свій голос вкласти максимально багато злості, та напевно це звучало не так, як мені б хотілося. Але Тагіров повернув до мене свою голову, і я посміхнулася незнайомцеві.
— Все гаразд, нічого страшного.
— Можливо, вам допомогти? — спитав той.
Я знову посміхнулася. Хлопець на вигляд був приємним і, схоже, справді переживав через наше зіткнення.
— Собі допоможи, — відрубав Радіон, і мої очі округлилися.
— Все гаразд, дякую. Не хвилюйтеся. — відказала я одразу я кинула розлючений погляд на Радіона. 
— Візьміть мій номер, — сказав незнайомець, простягаючи свою візитку, — Якщо можливо щось знадобиться...