Розділ 13

Посилання на телеграм канал є розміщеним в моєму останньому блозі  (тут не можна вставити силку) або ж шукайте його за назвою: MG_Drafts

Ізабелла
Я обурено стояла на вулиці в очікуванні Радіона. Була вже перша година дня. Обід у нас з першої по другу. Де його чорти носять?! Мені не хотілося йому телефонувати, щоб він раптом не подумав, що я чекаю на нього, але... чорт!
Я вийняла телефон зі своєї кишені і почала гортати контакти. Чому я повинна виходити на вулицю і мерзнути, а він спізнюватиметься? Врешті, у чиїх інтересах їхати в цей новий майбутній офіс?
Нарешті знайшовши в контактах номер, я набрала його і піднесла слухавку до вуха, паралельно відстукуючи своїми туфлями по бруківці. Після трьох гудків він... він скинув!
Я закотила очі. Вранці, коли я виходила з дому, на вулиці було дещо тепліше. Значно тепліше, тому я й одягнула білу сорочку разом із довгою чорною спідницею, котра тісно облягала мої стегна та чудово підкреслювала талію. Не могла ж я до такого наряду одягнути якісь кросівки. Саме тому в шафі я відрила чорні туфлі на високій шпильці. Але востаннє я в них ходила, ще коли йшла сюди на співбесіду. А це три роки тому. Здавалося, не так багато часу, але зараз, після вже половини дня в них, я відчувала, що врешті моя нога виросла і вони мені трохи тиснуть. Але врешті я не маю в що перевзутися. У планах було попросити Гліба привезти мені в обід кросівки, але через поїздку з цим Тагіровим усе провалилося!
Та ну його. Було вже п'ять хвилин по першій, врешті, він сам спізнився. Я різко повернулася на каблуках і почала йти до офісу, як помітила у скляному відбитку Тагірова і... він був не сам. Я підняла свої брови, зрозумівши, що з чоловіком Андріан.
Хлопчик, здається, був засмучений, і на частку хвилини моє обурення на Радіона зникло, але потім знову повернулося. А якщо це він образив хлопця?
— Ти куди зібралася? — спитав Радіон, дивлячись на мене.
— Ти спізнився. Тому я йду до себе в офіс, а ти їдь сам.
— Гаразд. Тоді ти залишишся з Андріаном в офісі.
Я часто покліпала. Серйозно? Я спробувала глибоко вдихнути, щоб заспокоїтися, а опісля хитнула головою.
— Гаразд. Поїхали вже.
Я повернулася спиною до чоловіка. За секунду сюди підігнали його машину, і він відкрив мені передні двері. Андріан же заскочив назад. Я вже підійшла до них, коли Тагіров різко закрив двері просто в мене перед носом. Я повернулася, дивлячись на нього запитально, навіть не помітила, наскільки близько він стоїть біля мене.
— Що? Хіба не ти жахливо квапився?
— Чому ти жахаєшся Андріана? Щойно я кажу щось про нього, ти починаєш злитися.
Я хмикнула. Він справді це запитує?
— Що це, Ізабелло? Можливо, це злість не на нього, а на...
— На тебе? — додала я, коли він так і не договорив. — Думаєш, я злюся на тебе і тому так поводжуся?
— А що ж іще? — сказав він.
Я не стримала своего хмику і наблизилася ще на кілька сантиметрів ближче.
— Гаразд. Я справді злюся. Але повір, це злість не на тебе. А на себе саму ж. Ти повернувся до неї, знаючи, що ця дитина твоя. Адже так? Вона приховала, а ти повернувся. Кинув мене через дурнувате смс, щоб піти до неї. Я злюся на себе, що могла подумати, наче ти адекватний. Хоча... ти ж і сам постійно казав мені, що я повинна тебе ненавидіти і що ти монстр. Чи не так? Я зла на себе тому, що зрозуміла все тільки зараз.
— Ти ненавидиш мене, принцесо? — прошепотів він.
Серце неприємно зупинилося, коли він знову назвав мене так.
— Найбільше у світі, — відповіла я, а тоді подалася назад і натиснула на ручку, відкриваючи двері, але Радіон підняв руку, знову зачинивши двері.
— Ти сказала, що я кинув тебе, щоб піти до неї. До кого? Про кого ти говориш? І пробачив, що вона приховала від мене дитину? Я б такого ніколи в житті і нікому не пробачив.
В моїх очах неприємно защипало, але я часто покліпала і не стримала своєї фальшивої посмішки.
— Ти й сам знаєш, про кого я говорю. Нас робочі вже зачекалися. Тому поїхали, — відказала я, знову повертаючись і відчиняючи двері.
Навіщо він грає в ці ігри? Вдає, що не розуміє. Гадає, я настільки дурепа, що не можу порахувати? Гаразд, у мене, окрім шкільної освіти, немає більше нічого, та все ж. Не важко здогадатися, що Вікторія повернулася до нього, а він, схоже, прийняв її. І саме тому розійшовся зі мною. Вона була його першим коханням... звичайно ж, він зміг її пробачити. Чого б ніколи не зробив заради мене. Хоча я для нього була готовою справді на все.

***
Цілу дорогу в машині панувала тиша. Андріан на задньому сидінні просто дивився у вікно... я кидала на нього короткі погляди, намагаючись вловити спільні риси з Радіоном. Чорне волосся... це, напевно, було єдиним. Схоже, хлопчик більше пішов у свою матір, ось і все пояснення. Нарешті машина зупинилася, і Радіон повернувся на сидінні, дивлячись на сина.
— Зачекаєш нас у машині?
Малий кивнув головою.
— Тільки не тікай більше і нічого не чіпай. Гаразд? Я двері заблокую.
— Ти скажеш мамі? — прошепотів малий, і я нахмурила брови.
— Я подумаю, — відповів Радіон, а тоді вийшов, і я також відкрила двері, кинувши ще один погляд на хлопчика.
— Він втік зі школи? — поцікавилася я, коли ми покрокували до будівлі. Зовні вона виглядала навіть непогано і була двоповерховою. Навпроти була пекарня та кілька бутиків з одягом. Також по сусідству — кав'ярня і кілька ресторанів. Та й загалом вулиця виглядала непогано.
— Андріан? — спитав Радіон, кинувши на мене погляд.
Я закотила очі.
— Ні. Я запитую, чи ти раптом не втік зі школи. Що за дурні питання?
— Тебе справді це цікавить чи просто вдаєш?
Я закотила очі.
— Як же мені шкода твого сина. Не знаю, як він тебе витримує. Як і дружина, — відказала я різко і відчинила двері в самий офіс.
Радіон позаду важко видихнув.
— Ні, він втік з дому. Вранці ми їздили в школу, щоб його записати туди. Вчителька сказала, що все буде складно, так як Андріан не знає англійської на потрібному рівні. Він не розумітиме дітей і вчителів у школі. Немає сенсу йому вступати сюди в школу.
Я підняла свої брови.
— Він нічого не сказав, я відвіз його додому, після чого поїхав на роботу. Годину тому подзвонила Таміла і сказала, що він втік з дому.
Я хитнула головою. Таміла? Мабуть, у хлопця є няня. Логічне пояснення.
— Поїдь у школу, котра в центрі. Я надішлю тобі адресу. Гліб туди ходив, Андріанові, звичайно ж, буде важче, але врешті там вчителі добрі і є перекладачка та гуртки з додатковими заняттями, котрі проводяться для дітей з інших країн.
— Справді?
Я кивнула головою. Врешті, я не хотіла допомагати Тагірову, але хлопця мені було справді шкода.
— Доброго дня, — сказала я, посміхаючись.
Чоловік, котрий був командиром групи, підійшов до нас.
Сама будівля офісу була великою і загалом мені сподобалася. Чоловік уточнив розміщення кімнат та кольори. Опісля ще з'ясував кілька питань по роботі та оплаті з Радіоном, і ми покрокували на вулицю. Пройшло майже дві години, через що я здивувалася, адже по відчуттях пройшло кілька секунд.
— Ми пропустили обід... можливо, сходимо в кав'ярню? — запропонувала я, глянувши на Радіона. — Або ж можеш залишити мене тут, я сама повернуся до офісу.
Чоловік кинув швидкий погляд на мене, а опісля — на свою машину.
— Я спитаю малого, чи взяти йому щось, — відказав Радіон, і я кивнула головою.
— Гаразд...
Тагіров покрокував до машини, а я покрутила головою, вже обравши пекарню, куди можна сходити. Врешті, Радіон повернувся разом за руку з Андріаном.
— Можливо, туди? — запропонувала я, хитнувши головою в бік пекарні, куди вирішила сходити.
Тагіров видихнув і врешті кивнув.
У мої плани точно не входив обід із Радіоном та його сином. Але... я справді зголодніла. З офісу в робочий час вийти неможливо, бо як на зло тільки коли ти зникнеш — одразу хтось прийде, плануючи завалити тебе роботою. А так як їла я востаннє ще вчора ввечері, бо вранці так і не встигла нормально поснідати, не беручи до уваги чашку кави, котру випила в офісі, то мені стало абсолютно байдуже, з ким. Я була тільки рада, що Радіон врешті не почав бурчати про те, що варто повертатися на роботу, і врешті погодився на мою пропозицію.