Розділ 12

Посилання на телеграм канал є розміщеним в моєму останньому блозі  (тут не можна вставити силку) або ж шукайте його за назвою: MG_Drafts

Ізабелла

— Чому ти мені не сказала?
Я здригнулася, повертаючи голову до Гліба, котрий стояв за моєю спиною.
— Господи, ти мене налякав. Про що не сказала?
Я повернулася обличчям до брата, натомість спираючись на підвіконня.
— Тагіров...
Я закотила очі.
— Я не хотіла, щоб ти хвилювався.
— Але я зараз хвилююся, Ізі!
Я похитала головою.
— У цьому немає потреби.
— Є! Мафія розпалася, шукати зараз тебе немає потреби. Якщо він вирішить вбити...
— Достатньо, Глібе, — перебила я брата. — Ти знав, що мафія розпалася, і не сказав мені. Так само я не сказала тобі, що Радіон — тепер мій новий директор. І він нічого не може зробити. У нього тепер є своя сім'я. У мене — своя. Заспокойся, будь ласка. І перестань вичитувати мене за... за що взагалі? Ти просто розізлився.
Брат закотив очі, а тоді розвернувся й пішов у свою кімнату. Звичайно ж, що більше він нічого не може мені сказати...
Я ж глибоко вдихнула і повернулася назад до вікна. У Радіона своя сім'я... чорт! І як би я не хотіла цього визнавати, та врешті побачити це було набагато болючіше, аніж почути. Я не знала, чому це взагалі мене зачепило. Я ж не думала, що він усі ці роки думав тільки про мене. Звичайно ж ні. Це Радіон Тагіров, колишній Дон Мафії та Монстр міста. Він не буде залежним від дівчини. А тим більше не бігатиме за нею. Ніколи. І я це знала. І розуміння, що попри те, що мозок усі роки казав мені просто забути його... я врешті наївно сподівалася, що одного дня він приїде. Для мене.
Врешті реальність дала мені жорстокого ляпаса у вигляді його сина від тієї... Вікторії чи Вероніки. Не пам'ятаю.
Я поставила чашку в раковину і покрокувала до своєї кімнати. Що ж, те, що ми працюємо тепер разом, нічого не змінить. Бо вже нічого змінити не можна. Я не дитина, котра б вірила, що чудовисько в змозі перетворитися на прекрасного принца. Ми не в казці й ніколи вній не були. Я жила в реальності без нього дотепер. І нічого не зміниться.

***
— Ти така красуня сьогодні, — я посміхнулася, заходячи разом з Ілоною до ліфта.
— Тобто до сьогодні я мала жахливий вигляд?
Я запитально підняла брову, і ми обоє засміялися. Насправді зазвичай на роботу я не одягалася якось по-особливому. Якщо чесно, я просто лінувалася вставати раніше, щоб зробити макіяж чи обдумати детально, що одягнути. Але сьогодні я прокинулася з хорошим настроєм і, на власне диво, встигла просто все.
— Як пройшли вихідні? — поцікавилася я в дівчини.
Ілона знизала плечима.
— Ходила на швидке побачення.
Я нахмурила брови.
— Це як?
— Ну... десятеро дівчат та десятеро чоловіків приходять у ресторан. Кожна дівчина сидить за окремим подвійним столиком. Чоловік сідає до тебе, і у вас є п'ять хвилин, щоб поговорити. Опісля кожні п'ять хвилин чоловіки змінюються. Вони міняються, переходячи від столиків за часовою стрілкою.
Я підняла брови.
— Це цікаво. Але про що можна встигнути поговорити за п'ять хвилин? І чому це називається «секундне побачення»...
— До назви прикулупатися могла насправді тільки ти, — сказала Ілона, і я посміхнулася. — А насправді за п'ять хвилин я встигла познайомитися з прекрасними чоловіками. З двома з яких я планую зустрітися наступного тижня, але вже на справжньому побаченні.
Я посміхнулася.
— Отже, вихідні в тебе пройшли продуктивно.
Ілона закивала головою, посміхаючись.
— А ти що?
— Я їздила з дітьми в торговий центр і ходила на фільм.
Ілона глянула на мене зі здивуванням.
— І як? У кінотеатрі якийсь чудовий чоловік біля тебе сидів?
Я не стримала істеричного смішка.
— Наш новий директор, — відказала я, і очі подруги збільшилися, здається, втричі.
— Щоооооо? Пан Радіон?
Я кивнула головою.
— Дивився зі своїм сином «Красуню та Чудовисько».
Ілона зітхнула головою, а тоді розсміялася:
— Вибач, але мені й уявити його в кінотеатрі на дитячому мультику важко. Ці речі в голові не стоять поруч.
Я кивнула головою. Ліфт нарешті відчинився.
— Я зайду до тебе пізніше, — сказала Ілона, і я кивнула.
— Я на обіді буду в офісі.
Ілона пішла до свого кабінету, а я — до свого. Радіона досі не було на місці, і це мене трохи потішило. Можливо, син учора випросив у нього багато-багато морозива, і він захворів на... на тиждень? Ця можливість просто неймовірна!
Промайнула, напевно, година робочого дня, коли двері в його кабінеті відчинилися. Чоловік зайшов усередину, миттю сів у крісло та відкрив свій ноутбук.
Я піднялася з власного місця та покрокувала в його кабінет.
— Телефонувала будівельна компанія, яка робить ремонт. Казали, що вже все почали, але в них є якісь питання до вас. Просили під'їхати або ж зателефонувати.
Радіон підняв на мене погляд і важко видихнув.
— У мене немає часу займатися цим.
Я закотила очі.
— Не варто тоді було вам це починати, — прошепотіла я тихо, а тоді сказала голосніше: — Мені так і переказати їм?
Радіон похитав головою.
— Скажи, що ми приїдемо туди ближче до обіду.
— Перепрошую? Ми?
— Ну так.
— Мені немає сенсу їхати туди, — заперечила я. — І на обід у мене були плани.
— Тоді скасуй плани. Ти моя асистентка, а отже, повинна бути весь час поруч. Це є у твоїх обов'язках.
Я прикусила щоку з внутрішнього боку. Мене злили не так відповіді Радіона, як те, що він так зацікавлено щось розглядав у своєму ноутбуці, навіть не дивлячись на мене! Це неповага!
— Ви не склали досі контрактів, котрі ми б підписали. Тому я не знаю, що входить у мої обов'язки. І взагалі...
— Перестань істерити, — перебив мене Радіон, і я не стримала свого ахкання. Справді?! — Контракти будуть готові вже сьогодні ввечері. А поки ти їдеш зі мною після обіду. На цьому ти можеш бути вільна. А, і я тобі надішлю на пошту список. Моєму синові потрібно це все купити до школи, але в мене немає часу ходити по магазинах. Замов усе в інтернеті.
Я стиснула кулаки.
— Ваш син у мої обов'язки не входить. Це не є питанням по роботі.
Я розвернулася на підборах і вийшла з кабінету. Як він посмів просити мене... про таке?!