Розділ 11

Близько 4 років назад

Радіон

Черговий вечір, як і кожної неділі, я сидів в одному з клубів міста. За останні два роки моє життя стало нагадувати... один із серіалів-трилерів, любовних драм і... загалом каламбур іще багатьох жанрів.
Минулого тижня я все ж вирішив відставити свій власний страх. Все ж таки, я колишній дон мафії, хіба я можу, як якась дитина, боятися когось?
Сергій погодився знайти Ізабеллу на моє прохання. Я хотів повернутися до дівчини. Чорт, я був ідіотом, відправивши її і нічого не пояснивши. Її слова, її бажання про нормальне життя без... без цього всього світу. Факт, що тоді, після мого викрадення і повернення батька, все загостриться. Тоді мені здавалося, що розлучення з нею — це найкращий варіант. Я розумів, що вона для мене щось означає. Я відчував дурний інстинкт власності до неї, хоча і розумів, що вона не є одним із моїх пістолетів чи складів. Але я був щиро переконаний, що це пройде. Власне, я посумую кілька днів — і мине. Так було з мамою... Хоча кому я намагаюся збрехати? Я ніколи не любив ані своєї матері, ані батька. Як і вони мене. В нас усе було взаємно. Лілі... коли вона пішла, мені справді було шкода, але вона зробила це попри моє слово. Я був більше злим на неї. А Ізабелла... пройшло два роки, а я досі хочу побачити її, доторкнутися, відчути її тепло...
— Можливо, вже достатньо? Ти обіцяв не напиватися. Я додому тебе не тягнутиму, — сказав Стас, забираючи від мене склянку, і я скривився.
— Я ще повністю при свідомості. І не будь таким нудним. Скажи ще, що ти взагалі не п'єш?
— Я пообіцяв Тамілі, тому ні.
Я закотив очі.
— От бачиш, в тебе є дружина і є син. А в мене немає ні першого, ні другого. І навряд чи буде...
— Ти про що?
— Після того як мій дорогий татусь накачав мене якоюсь наркотою два роки тому, лікар сказав, що моя можливість мати дітей дуже сумнівна.
— Але ж не дорівнює нулю, — відказав Стас, закочуючи очі. — І я впевнений, що ти знайдеш цю свою дівчину. Ви одружитеся, і все буде прекрасно.
Стас посміхнувся, а я похитав головою.
— Ти занадто сильно оптимістичний.
— Бо в житті є занадто багато й так зла. Не вистачало ще шукати його всюди.
Я посміхнувся.
— Перед тобою сидить найбільше зло цього світу, за версією Ізабелли.
Хлопець посміхнувся.
— Ну, гадаю, не таке вже й найбільше, якщо ти все ще готовий визнати власні помилки.
Мій телефон на барній стійці засвітився, і я взяв його в руки.
"Ми знайшли Ізабеллу. Нижче скидаю тобі геолокацію. Поспішай, вона встигла втрапити в халепу".
Я насупив свої брови. Серце неприємно прискорило свій ритм, і я одразу ж встав зі стільця, в моменті колихнувшись. Все ж таки, я, напевно, випив забагато.
— Ти куди це побіг? — одразу напружився Стас за стійкою.
— Я повинен її врятувати, — сказав я і показав йому телефон, одягаючи свій плащ. На дворі була зима, страх за дівчину, здається, починав розтікатися моїм тілом. Вона точно не буде рада мене бачити після всього, і я точно повинен добряче постаратися, щоб вона вибачила, але... я не дозволю, щоб хтось завдав їй шкоди.
— Ти не подумав викликати поліцію? А якщо з тобою хтось просто так жартує?
Напевно, він мав рацію, і мені варто було зачекати й подумати своєю п'яною головою, але думка про те, що Ізабелла зараз сидить поруч із людьми, котрі можуть їй нашкодити, виводила мене з себе.
— Видно, що ти нічого не тямиш. Вистачить мені в поліцію подзвонити, як її вб'ють. Я повинен поїхати сам.
— І що тоді? По дорозі розіб'єшся? Ти п'яний.
Я похитав головою.
— Я її не залишу!
Стас важко видихнув, а тоді почав знімати свій фартух.
— Дімо, подивишся за баром! — гукнув він офіціантові й, отримавши схвальний кивок, вийшов з-за стійки.
— Я їду з тобою. Інакше прив'яжу, і сидітимеш тут.
Я важко видихнув.
— Не говори дурниць. Це може бути небезпечно.
Стас похитав головою.
— Небезпечно — це тобі за кермо в такому стані сідати!
Ми швидко вийшли на вулицю, я ввів у навігаторі локацію, а Стас завів двигун. Уже за годину ми були далеко за містом. Світло фар освітило великий склад.
— Ти залишаєшся в машині, — сказав я твердо, дістаючи з бардачка пістолет.
— І чекати, коли мені твій труп винесуть?

Наш час
Звідти винесли... Тільки, блять, не мене, а його. Я до сьогоднішнього дня не можу собі пробачити, що дозволив йому поїхати зі мною і зайти туди. На складі було пусто. Ми обійшли два відділи, коли почули, як вхідні двері замикають... Нас замкнули на складі. І я до сьогоднішнього дня не знаю, хто це зробив. Мені не вдалося знайти і помститися за цю дурну гру!
На складі ми провели три дні. Через відсутність будь-якої їжі чи води це було просто знущання. Я ненавидів себе, ненавидів Стаса, що він поїхав зі мною, і взагалі... Здавалося, там і настане мій кінець. Коли ми вже обидва майже вирубилися, двері відкрилися. Звичайно ж, після всіх цих днів у мене не було сили й дотягнутися до пістолета, котрий лежав на підлозі поруч. Врешті, мені пустили кулю просто в живіт, як якесь знущання! Опісля я не пам'ятаю нічого... Прокинувся в лікарні через два з половиною роки. Євген був поруч, брат розповів про те, що знайшов мене через додаток в телефоні.
Визнаю, у викрадачів був ідіотський план. Але вони знали, що в мене немає аж нікого, хто б хвилювався чи шукав. Помилка тільки сталася в тому, що я повинен був приїхати на весілля до брата. На моє щастя чи жаль, факт моєї неяви його стурбував, і він почав шукати. А Стас... його так і не вдалося врятувати. Він помер через мій ідіотизм і дурні почуття. Через те що я дозволив емоціям страху взяти над собою гору!

— Дядьку?
Голос позаду змусив мене здригнутися, і я повернув голову.
— Андріане? Ти чому не спиш?
Хлопчик знизав плечима. Я глянув на годинник — була вже третя ночі.
— Я хотів на кухні цукерок взяти... Ти ж мамі не скажеш?
Я посміхнувся і похитав головою.
— Не скажу, але ти ж розумієш, що цукерки — це шкідливо?
Малий кивнув головою і пройшов повз мене до кухні, котра була відкрита і прямісінько навпроти вітальні. Квартира була у вигляді студії, тому тут були окремо тільки дві спальні та ванна. Таміла спала в спальні, я ж на дивані, але... сон не йшов від слова взагалі. Слова Ізабелли весь час боляче крутилися в пам'яті. Якби ж я міг повернути час назад і не бути таким козлом!
— А ти чому не спиш? Хочеш, я і тобі цукерок дам? Візьми!
Я ледь посміхнувся, коли Андріан підійшов і простягнув мені солодощі.
— Ні, дякую, малий. В мене алергія на ці цукерки.
Хлопчик насупив брови, а тоді сумно видихнув. У цукерці був джем із лимона, тому я вирішив не ризикувати.
— Це тому ти такий сумний відколи ми приїхали? Ви з мамою сварилися через мене?
Я похитав головою.
— Я не сумний. Просто роботи завтра багато.
— А можна я з тобою поїду? Будь ласочка!
Я похитав головою.
— Ні, ми з тобою вранці поїдемо до школи, куди запишемо тебе.
— А опісля?
— А опісля ти проведеш день з мамою. Вона вже післязавтра поїде, хіба ти не хочеш побути з нею?
Малий насупив брови, а тоді неочікувано похитав заперечливо головою.
— Ні... Відколи тато помер, вона зла на мене. А ще каже, щоб я ніколи не дивився їй в очі...
— Вона ображає тебе? — я напружився.
Я не знаю Тамілу і якою вона була поруч зі Стасом. Але з розповідей чоловіка, жінка була завжди веселою та шалено любила Андріана і Стаса. Зараз же, відколи ми пів року були одруженими, вона точно не скидалася на милу та приємну... Але я пообіцяв на тому складі Стасові, що якщо мені вдасться вибратися, я піклуватимуся про неї і не залишу. Він просто витягнув з мене ту обіцянку...
— Ні... Майже ні. Я люблю її, але, схоже, вона мене вже ні.
Я похитав головою.
— В твоєї мами просто складний період. Тому вона так поводиться. Ти не звертай просто уваги. Вона любить тебе.
Малий врешті кивнув головою, а тоді глянув на мене.
— А ти? Ти любиш мене?