Розділ 7

Радіон

— Отже, ми все вирішили. Дякую, що ви обрали нашу команду.

Я кивнув головою і потягнувся до чашки чаю, котрий уже, напевно, охолов.

— Мені порадила вас моя дружина, — відповів я. — Сподіваюся, ви справді не підведете мене.

Я зробив ковток чаю і нахмурився від дивного, незвичного і нового смаку для мене.

Чоловік навпроти підвівся:

— Що ж, тоді я піду. Залишаю вам каталоги, зустрінемося завтра на місці і все остаточно вирішимо з дизайном. А поки що хлопці приступлять до загальної підготовки офісу.

Я кивнув головою, також підвівся та потиснув чоловікові руку.

— Так, до завтра.

Я сів назад у крісло та зробив іще один ковток чаю. Цікаво…

Повернувши голову, помітив, що Ізабелла піднялася зі свого місця, напевно, йдучи до мене. Я відчув дивне хвилювання.

Напевно, я був останнім дурнем (без напевно), відправляючи її шість років тому подалі від себе. Мої справи у мафії після викрадення пішли коту під хвіст. З'явилося занадто багато людей, котрі чомусь почали думати, що скинути мене — це надто просто. Я не хотів, щоб окрім усього лайна, котре і так уже відбулося з дівчиною, їй довелося мучитися іще більше. І її брат… власне, швидше за все, його дії просто стали іще одним поштовхом для мене, що краще закінчити це просто зараз. Блять. Як же я помилився!

— Я можу забрати чашки? — спитала дівчина, увійшовши.

Я кивнув головою.

— Так, звичайно ж.

Вона підійшла та взяла два блюдця. Я прочистив горло, в кімнаті дивно стало занадто спекотно. Напевно, причина була в дивному хвилюванні…

— Зачекай, — сказав я, взявши чашку і зробивши іще кілька ковтків. У горлі почало дивно сушити, а очі — пекти. Дихати ставало дедалі важче, а горло починало свербіти.

— Чорт, — пробурмотів я, піднімаючись, але занадто різко відчув запаморочення в голові.

— З тобою… все гаразд? — спитала вона.

— Чай, — прошепотів я. — В ньому, схоже, був лимон. В мене… алергія, — сказав я, а опісля закашлявся.

Я заплющив очі, намагаючись зробити глибший вдих, але це було дедалі важче, адже повітря дивно подразнювало гортань, через що з'являлося бажання кашляти або ж потерти її.

Я почув, як Ізабелла вийшла з кабінету. Звичайно ж, маючи змогу так легко позбутися мене — вона, звичайно ж, не упустить її.

Я розплющив очі, але вони жахливо пекли, а також сльозилися. Щоками просто-таки почали текти сльози. Прокляття! Я за життя ніколи, здається, не плакав.

Двері знову відчинилися, і зайшла Ізабелла. Я і не помітив, як вона опинилася поруч.

— Дай мені свою долоню, — сказала дівчина.

— Навіщо? — спитав я, хитнувши головою.

— Гаразд, я почекаю, поки ти задихнешся від алергічної реакції або ж почнеш вкриватися червоними пухирями і станеш жабою, — сказала вона розлючено, як мені здалося.

Врешті-решт, гірше і не буде. Тому я все ж довірився та дозволив дівчині видавити з блістера таблетку собі на долоню. Опісля ковтнув її та запив водою, котру вона мені простягнула. Через кілька хвилин мені все ж почало трохи легшати. Я повернувся в кріслі, сперся ліктями на стіл і почав терти свої очі.

— Тримай, а то слізьми поверх заллєш.

Я повернув голову і взяв з рук Ізабелли серветки.

— Дякую, — прошепотів я.

— Та ви що, Тагірняк дякувати вміє?

Я не стримався і хмикнув. Ця нова кличка мене дратувала. Я ніколи в життя не повірю, що Ізабелла забула моє ім'я, а тим більше прізвище. Вона просто хотіла мене дратувати цим. І визнаю, їй це вдається.

— А ти вирішила вбити мене через те, що я не підписую тобі звільнення?

Дівчина посміхнулася:

— Це чудова ідея, але це твої методи, а не мої. Хоча, дякую за пораду. Якщо раптом ти все ж жахливо мені набриднеш, то я і вб'ю тебе.

Я хитнув головою. Раніше Ізабелла не була такою різкою, сміливою і… пихатою? Хоча в ній завжди була крапля бунтарства та харизми. Але з дорослішанням ці якості тільки посилилися.

— Звідки в тебе протиалергічні? — поцікавився я, витираючи власні сльози. Як по-дурному це звучить!

— В мого си… Серафима алергія також. Я ношу пігулки з собою в сумочці. Тобі краще поїхати додому, а краще сходити до лікаря і перевіритися.

Я хитнув головою.

— Хвилюєшся?

Я підняв свій погляд, дивлячись на дівчину. Дивне хвилювання з'явилося в грудях.

Я не мав права вчиняти із нею так. Мені… чорт, мені варто було знайти інший вихід. Я хотів захистити її від свого світу, хоча сам і втягнув. І це було егоїстично. Але… я не розумів, що для мене означає Ізабелла, поки не залишив її. Покинути дівчину через смс — це було справді низько. Але я усвідомив це занадто пізно. Дурень!

— Ні. Просто не хочу, щоб ти раптом тут помер, а пізніше мене не посадили за вбивство, — відповіла вона, а опісля забрала дві чашки і просто пішла.

Я важко видихнув, а опісля і сам підвівся. На поверсі була вбиральня, куди я зайшов та ввімкнув кран, набираючи в долоні холодної води. Мені справді полегшало, але в голові з'явилася інша думка. Хто такий Серафим? Хлопець, котрий її проводжав до зупинки?

Я повернувся до свого кабінету, однак печіння в очах, котре досі врешті не минуло, не дозволяло навіть близько глянути в екран ноутбука. Тому я просто взяв папери й почав їх перебирати. У двері постукали, і я підняв голову.

— Поштар тобі приніс лист, — сказала Ізабелла, заходячи всередину.

— Залишся, — сказав я, помічаючи, як вона вже повернулася.

Я почав відкривати конверт, дістаючи звідти каталог.

— Ти можеш сісти, — додав я, зауважуючи, що дівчина досі стоїть,— Отже, ти обіцяла допомогти вибрати колір для…

— Я нічого не обіцяла, а ти мене навіть не запитував.

Я ледь посміхнувся. Навіть дивно, що за останній рік я почав робити це дедалі частіше.

— Тоді виконай свій обов’язок.

Я поставив каталоги перед Ізабеллою. Вона дещо агресивно взяла їх, починаючи гортати. Дівчина була більш роздратованою, аніж нещодавно. І це мене трохи напружило. Що її так розлютило?