Розділ 6

Ізабелла

— Ти не підпишеш мені заяву на звільнення? — спитала я, коли ми вже вийшли з автобуса та крокували тротуаром до офісу.

— Ти чудовий працівник, навіщо мені тебе звільняти?

Я скривилася.

— Я не працюватиму на тебе.

— Ти працюватимеш на благо фірми.

Я закотила очі.

— Ти не зможеш мене силою втримати на роботі!

— Я сподіваюся, що ти врешті відповідальна. Віктор говорив мені, що ти старанна працівниця і в багато чому йому допомагала. Тебе знають усі спонсори та партнери фірми. Мені вигідно мати таку асистентку, як ти.

Я різко зупинилася і повернулася, дивлячись на Радіона.

— Чому ти викупив цю фірму? Навіщо? Невже не можна було знайти щось ближче до дому? Прилетів у чужу країну, вирішив зайнятися бізнесом. Для чого це все тобі?

— Хотів різноманіття, — відказав чоловік і ступив на крок ближче до мене.

Між нами попри це все ж залишалася відстань, і я виставила свою руку, тицьнувши пальцем йому прямо в груди.

— Ти. Підпишеш. Мою заяву. На звільнення. Сьогодні ж.

— Я не зроблю цього, — заявив він впевнено. — Ти за всі роки тільки тут і працювала. Невже настільки не подобається, що вирішила звільнитися?

— Мені ти не подобаєшся.

Я повернулася, знову крокуючи вперед, але чоловік зі своїми ногами розміром із шию жирафи швидко мене наздогнав, порівнявшись.

— Я справді тобі не подобаюся? Раніше мені здавалося по-іншому.

Я фиркнула.

— Господи, ти зараз серйозно?

— Ну так. Мені здавалося, ти… ти була закоханою.

Я не стримала свого сміху і зупинилася знову. Ми були вже біля входу в офіс, і охоронець із цікавістю глянув на нас.

— Тагіров, ти тверезий? Закоханою? Вважаєш, я могла… відчувати навіть мінімальну захопленість тобою?

— Ти казала, що кохаєш мене, — нагадав він. — А іще, коли ми з тобою спали, занадто видимо було те, що тебе збуджують мої дотики. Тут ти не посперечаєшся, адже навіть в автобусі всього від мого голосу в тебе шкіра вкрилася сиротами. І я це бачив.

Я хитнула головою.

— Ти занадто впевнений. Я не заперечуватиму. Раніше я казала тобі, що кохаю, а іще дотики справді були приємними. Але причина цього проста. Мені було всього вісімнадцять, і до тебе мене не торкався жоден чоловік. Не переоцінюй себе. Зараз я розумію, що все, що сталося між нами, це… була якась дурість. Знаєш, мені зараз є з ким тебе порівняти. І скажу, що ти все ж не такий і поганий в ліжку. Але є і набагато кращі екземпляри.

— Справді? — перепитав він, ступаючи на крок ближче до мене, знову скорочуючи відстань, але цього разу вже набагато більше. Фактично, два міліметри — і наші тіла торкнуться одне одного.

— Так. Я була просто недосвідченою, малою, і через те, що ти — це єдиний чоловік, який в мене був на той момент, я вважала все таким чарівним і дивилася на все через рожеві окуляри. Але вони дуже швидко впали. І зараз я розумію, що те, що я відчувала до тебе, це і близько не кохання. Я сказала тобі, що кохаю, бо думала, що так має бути. Чи не так? Ти ж був моїм чоловіком, хіба я можу тебе не кохати? Я сказала це тому, що так просто мало бути.

— Я і зараз твій чоловік, — сказав Радіон обурено, а я цокнула язиком і похитала головою.

— Ти сам розірвав шлюб між нами. Сам відправив геть. Я не твоя. В мене тепер є інші ідеальні чоловіки. І знаєш, всі вони поважають мене набагато більше, аніж ти. Як і кохають та захоплюються мною. На відміну від тебе.

Я задоволено посміхнулася, коли Радіон помітно знову розізлився через мої слова. Його реакція насправді була забавною. Він ревнує мене до інших? Але він сам же одружений!

— А тобі мало б бути соромно, — дорікнула я. — Одружений чоловік, а бігаєш за якоюсь асистенткою. Ганьба!

Я ще кілька секунд подивилася в очі Радіону, а опісля просто пройшла, входячи до офісу.

— Все гаразд? — спитав охоронець.

Я посміхнулася.

— Все чудово, — відповіла я.

— Ізабелло, зайди до мого кабінету!

Я закотила очі.

— Нам варто обговорити деякі робочі питання, — додав чоловік, нахабно обганяючи мене і заходячи в ліфт.

Ну і нехай! Я повернулася та пішла до сходового майданчика. Ідея підніматися на шостий поверх сходами не надто приваблива, однак і не є настільки поганою. Коли я зайшла у свій кабінет, то зауважила, що в кабінеті директора (тепер це був кабінет Тагірова, адже від вчорашнього дня Віктор Михайлович зібрав всі свої речі повністю) був відвідувач.

Я скинула з себе куртку та повісила її разом із сумочкою на вішалку. За момент підйому сходами мені вдалося врешті знову заспокоїтися, тому, заліпивши посмішку, я зайшла до кабінету Радіона.

— Доброго дня, — привіталася я. — Можливо, бажаєте кави або чаю?

— О, я б насправді випив чашку кави, — сказав чоловік, і я кивнула та глянула на Радіона.

— Мені чай, — відказав він.

Я кивнула головою, а опісля вийшла та покрокувала до їдальні.

— Отже, ти досі тут, — сказала Ілона, також заходячи сюди.

Я кивнула головою.

— Він не звільнить мене, — сказала я приречено.

Дівчина хитнула головою.

— Але ж ви розлучені. Між вами нічого не може бути. Чому він хоче тримати тебе тут?

Я знизала плечима.

— Гнат розповідав тобі про вчорашню сцену тут? — спитала я.

Дівчина кивнула головою.

— Коли він сказав мені про те, що Радіон впевнено заявив, начебто ти — його, то я почала сумніватися в його психічному здоров’ї.

Я не стримала посмішки від слів подруги.

— Виходить, ти залишишся? — спитала дівчина, посміхаючись.

Я знизала плечима.

— В мене не залишається вибору. На іншу роботу мене навряд чи приймуть, поки я не звільнена звідси. Компанії можуть думати, що я прийшла в якості якогось шпигуна. Та й, чесно кажучи, ця робота мені подобається. Але працювати з Тагіровим — це… дуже великий мінус. Жирний мінус.

Ілона прикусила свою губу.

— Ти опинилася в жахливій ситуації.

Я кивнула головою і повернулася до чайника, коли той закипів, та взялася наливати воду в чашки.