Розділ 5

Ізабелла

Скільки часу потрібно, щоб пошкодувати про власні рішення чи поведінку? Мені вистачило всього кількох годин за вечерею. Я ідіотка! Навіщо було злити Радіона, грати з ним і так відверто виводити його з себе? Мені варто уникати його, а я просто-таки начепила на себе приціл.

— Мамусю… — я часто покліпала, відволікаючись від думок, і глянула на Єву.

— Слухаю, люба, — я посміхнулася доньці, котра сиділа навпроти мене і крутила між своїми маленькими пальчиками виделку.

— Я… я хотіла тебе дещо попросити. Ти ж не відмовиш мені?

Я хитнула головою.

— Ну, залежить, про що саме ти хочеш мене попросити, сонечко.

Єва важко видихнула і насупила брови. Вона занадто помітно вагалася, і через це я трішки навіть напружилася.

— Щось сталося? Ти можеш сказати мені, — промовила я.

Донька кинула погляд на Гліба, а опісля я повернула голову до нього.

— Скажи ти, — попросила Єва, дивлячись на брата своїми оченятами.

— Це ж не щось жахливе, правда? — спитала я, дивлячись на брата.

Брат хитнув головою.

— Подруги Єви йдуть на танці, гурток у школі, — почав він, і я не стримала посмішки та глянула на доньку.

— Ти також хочеш? — спитала я.

Вона закивала головою:

— Можна ж?

Я посміхнулася.

— Євочко, звичайно ж, що можна. Тобі не треба було боятися спитати про це. Я тільки за, якщо ти хочеш.

Донька посміхнулася, а тоді вискочила з-за столу й підбігла до мене, обіймаючи. Я підхопила її на руки та посадила собі на коліна.

— Просто в тебе завжди робота, і я думала, що через брак часу ти будеш проти.

Я посміхнулася.

— Це ж дурниці. Немає нічого важливішого за вас із Лео, ви знаєте про це. Я вас дуже-дуже сильно люблю.

— І ми тебе!

Я засміялася, коли Лео зіскочив зі свого місця і також підбіг, обіймаючи мене.

— Ну, я взагалі-то й образитися можу, — сказав брат, удаючи образу, і я посміхнулася, коли двоє дітей потягнулися обійняти й його.

***

Я стояла на кухні, допиваючи свою каву, коли брат увійшов.

— Ти рано сьогодні, — здивувалася я.

— У нас тренування, — пояснив він, відкриваючи холодильник.

— Я зробила бутерброди. Вони зверху. Вода ще гаряча, можу заварити тобі чаю чи кави, — сказала я, глянувши на нього.

— В тебе ще є час?

Я глянула на свій годинник. Сьогодні була субота, офіс працював на годину пізніше, аніж у будні, тому я кивнула головою.

— На котру в тебе тренування?

— На дев'яту, — відповів брат, поки я повернулася, дістаючи з шафи вже чай.

— Можемо разом поїхати, — запропонувала я.

— Ну гаразд… Я тоді піду одягнуся.

Я кивнула головою і залила водою пакетик чаю. Аромат фруктів одразу розлився кімнатою. Опісля я поставила чашку разом із бутербродами на стіл, а сама покрокувала в кімнату до дітей. Підійшовши до ліжка Лео, я торкнулася його лоба. На щастя, в нього не було жару. У вхідні двері подзвонили, і я тихо вийшла з кімнати та впустила до квартири нашу сусідку — Лілю. Це була ще молода дівчина, приблизно на рік старша за Гліба. Вона жила в квартирі поверхом вище разом із бабусею та у вихідні часто залишалася в нас у ролі няньки для Лео та Єви.

— Привіт, — сказала я, посміхнувшись.

— Я занадто рано? — стурбувалася вона.

Я похитала головою.

— Та ні. Заходь усередину. Будеш чай?

Дівчина кивнула головою.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Я посміхнулася, і ми покрокували на кухню, де вже сидів Гліб. Я налила дівчині також чаю, і вона сіла навпроти брата.

— В Лео вчора була температура, ліки стоять ось тут у шафі, даси йому в обід, гаразд?

Ліля кивнула головою:

— Без проблем.

Після такого швидкого сніданку ми з Глібом вийшли з квартири та покрокували до автобусної зупинки.

— Як справи з навчанням? — поцікавилася я.

Брат знизав плечима.

— Ще не вигнали, як бачиш.

Я закотила очі. Це справді «те», що я хотіла почути.

— А з футболом?

— Їдемо наступного тижня на гру, — відповів він.

— Тобі це подобається?

Брат, на моє диво, але й на щастя водночас, через рік після вступу в університет пішов у секцію футболу. Раніше я не помічала, щоб він був прихильником спорту, але, щоб раптом не наврочити, я ніколи не розпитувала його детально, звідки з'явилася така ідея. Врешті-решт, я просто раділа, що він живе своїм нормальним життям. А також я була рада, що не отримувала більше дзвінків від його викладачів, як це було в школі.

— Ну так, — відказав він, а тоді дивно прочистив горло. — Я… хотів у тебе дещо попросити.

Я підняла брови.

— Уважно слухаю, — сказала я, посміхнувшись.

— Ти могла б позичити мені грошей? У мого друга день народження, я хотів подарунок купити, але… не розрахував, і моїх не вистачило.

— Гаразд, я надішлю тобі зараз на картку. Жодних проблем, — я посміхнулася і здивувалася, коли брат зробив це у відповідь.

— Що за друг? Я його знаю?

— Ну… це подруга насправді, — я не стримала власної посмішки. — Але тільки подруга. Нічого такого.

Я хитнула головою.

— Глібе, ти вже не маленький. Я не допитуватимуся. Тому розслабся. Якщо захочеш, сам розкажеш, так?

Брат кивнув головою.

— Дякую тобі… що не насідаєш на мене, — сказав він раптом, коли ми зупинилися на автобусній зупинці.

Я хитнула головою.

— Я просто вже зрозуміла: якщо тиснутиму, то ні до чого доброго це не призведе.

Брат посміхнувся. Я помітила, що мій автобус уже під’їжджав, тому повернулася й обійняла брата на прощання. Опісля увійшла в автобус, і, звичайно ж, тут не було вільних місць. Як і завжди вранці суботи, автобус був повним. Я важко видихнула, обхопивши рукою поручень.

— Отже, це і є він.

Я підстрибнула, коли холодний голос пролунав десь над моїм вухом. Я повернула голову й вражено глянула на Радіона, котрий стояв позаду мене. Його рука потягнулася і стиснула поручень неподалік моєї руки. Але за відчуттями мені здавалося, що він стиснув мою долоню.