Розділ 3

Ізабелла 

Я впевнено йшла до кабінету начальника. Кілька хвилин тому Радіон спустився з нашого поверху вниз до бухгалтерії. Олександр, помічник Віктора Михайловича, розповідав йому про будівлю та загалом про все тут, і це був мій єдиний шанс пройти в кабінет директора непомітно.

Я постукала й зайшла. Мені вистачило суто кивка директора.

— Ізабелло, люба. А я вже хвилювався, куди ти зникла сьогодні.

— Все гаразд, — я швидко посміхнулася і простягнула начальнику аркуш із написаною заявою. — Підпишіть, будь ласка.

Чоловік зацікавлено глянув на мене, а опісля взяв документ і підняв брови, читаючи:

— Звільняєшся? — перепитав він.

Я кивнула головою.

— Мене й так звільнять звідси, вирішила випередити обставини. Підпишіть, будь ласка.

Чоловік важко видихнув і поклав аркуш на стіл.

— Ізабелло, я не зможу тобі підписати це.

Я глибоко вдихнула і запитально хитнула головою, піднявши погляд на начальника.

— Я пропрацювала з вами два роки. Жодного разу я не дала вам приводу пошкодувати про дану мені посаду, я не підводила вас і була поруч усі ці роки, — мій голос починав зриватися. — Ви ж знали, хто викупив цю фірму, чи не так? І ви чудово знаєте, ким є я. Чому… чому ви не повідомили і не попередили про це?

— Я думав, що між вами все скінчено, хіба не так? У Радіона є інша дружина і…

Здається, мені в ту ж хвилину забракло повітря. Дружина? Він знову одружився?

— Підпишіть мені заяву на звільнення, прошу вас, — повторила я, а чоловік знову похитав головою.

— Вибач, але я не можу цього зробити. Цей офіс, як і всі працівники в ньому, тепер підпорядковані Радіонові.

— Тоді давайте я напишу заяву попереднім числом, — сказала я.

Мені зовсім не хотілося перетинатися з Радіоном. Я хотіла звільнитися і надалі жити без нього. Він, виявляється, досить швидкий. Цікаво, скільки саме років він живе вже з іншою? Чи дарує він їй прикраси так само? Одружився він із нею через кохання чи… можливо, знову якийсь борг? А можливо… можливо, він зустрічався з нею в період, коли був ще зі мною? Тому він так по-дурному кинув мене, всього лише написавши смс? Подумав, що краще залишити мене в обмін на справжнє кохання. Але ж він міг сказати тоді мені правду!

Я похитала головою, відганяючи всі ці думки. Що б не було в минулому, ми маємо результати теперішнього. У нього дружина… вже, можливо, й діти, а в мене… брат, котрого він, як виявляється, зараз подарував мені, і діти. Діти, котрих він також подарував мені. І котрих божився вбити за зраду.

— Ізабелло, я не можу цього зробити. Радіон переглядав списки працівників, він сказав, що всі залишаються. Якщо я звільню тебе, тоді… це буде незаконно.

Я закотила очі.

— Відколи це все робиться за законом?

— Зайди сюди, коли Радіон повернеться. Гадаю, він підпише тобі заяву. Йому ж немає сенсу тримати тебе тут.

Я прикусила губу. Тоді простягнула руку і, забравши аркуш, покрокувала геть із кабінету.

— Я вам цього не забуду, Вікторе Михайловичу, — сказала я, злісно кинувши іще один погляд у його бік.

Я справді не розуміла. Як він міг так підставити мене?! Звичайно ж, ми розлучені вже як шість років, але… все ж таки. Це несправедливо і підло.

Я зайшла у свій кабінет і сіла в крісло, закриваючи ноутбук. Моя голова повернулася вбік саме в момент, коли чоловік підвівся і вийшов. Чудово.

Телефон у кишені завібрував, я потягнулася і прийняла виклик.

— Слухаю, — сказала я, видихаючи.

— Мамусю, а ти ще довго будеш на роботі? Я вже сумую за тобою.

Я посміхнулася і заплющила очі, заспокоюючись.

— Лео, ти ж знаєш, що я працюю до п’ятої. Вибач, сонечко, але швидше в мене не вийде прийти. Не хвилюйся, скоро Гліб повинен прийти з університету, тобі буде веселіше.

По той бік почувся знуджений видих. Вночі у Лео знову піднялася температура, тому я залишила його вдома. Вранці відвела Єву в садочок; Гліб мав тільки одну пару сьогодні й пообіцяв одразу повернутися додому, тому я була спокійною. Брат завжди стримував свої обіцянки.

— Ти вже снідав? Я залишила для тебе пластівці та молоко на кухні на столі.

— Так, я вже поїв. І чай також випив.

— Розумничок мій, — похвалила я.

Мій погляд відірвався від столу, коли в кабінет поруч зайшли двоє людей. Я напружилася, повертаючись у кріслі спиною до сусіднього кабінету, і змусила себе посміхнутися.

— Ну добре, любий. Мені час бігти. Увімкни собі телевізор або ж візьми планшет. Можеш пограти в нього до приходу Гліба, щоб тобі не було нудно. І будь чемним, гаразд? На кухні є фрукти, візьми собі.

— Добре, мамусю. Я люблю тебе.

Я посміхнулася.

— І я тебе, сонечко. Цілую.

Після іще кількох слів Леона я вимкнула дзвінок, вирівнялася в кріслі, взяла заяву на звільнення й піднялася. Я дивилася прямо перед собою, не бажаючи відводити погляд убік.

Постукавши, я зайшла в кабінет директора і тільки тут підняла голову.

— Можна? — спитала я, прочистивши горло.

Віктор Михайлович відірвався від якоїсь папки, глянувши на мене, як і… він. Радіон підняв на мене свій погляд і примружив очі. Як і колись, я не побачила там нічогісінького.

Попри те, що чоловік помітно змінився зовні — всередині точно була та сама холоднеча, що й колись. Його очі були максимально чорними, і на частку секунди я пригадала нашу першу зустріч у будинку батька.

— Так, Ізабелло. Заходь, — відповів Віктор Михайлович.

Насправді я вже була в кабінеті, тільки після цих слів змусила себе відвести погляд, глянути на чоловіка й підійти ближче.

— Підпишіть, будь ласка, — сказала я, простягаючи заяву.

— Радіоне? — Віктор Михайлович глянув на чоловіка поруч.

Той досі уважно дивився на мене. Здається, він навіть завмер, поки директор його, видимо, ледь штовхнув у бік.

— Що це? — спитав Радіон.

По тілу пробігли мурашки. Хоча я й чула його голос сьогодні вранці на кухні, зараз це все одно було по-іншому дивно. Радіон… він стоїть прямісінько навпроти мене.