Розділ 2

Ізабелла

На щастя, температура у Лео спала до вечора завдяки противірусним, котрі я йому дала. Ввечері, як і планувалося, ми всі разом приготували «Бите скло», котре не встигло й застигнути як слід, як Єва та Леон уже його доїдали. Окрему порцію я приготувала для нас із Глібом та поставила її в холодильник, щоб з'їсти вранці. Брат затримувався сьогодні в університеті, і я почала нервувати, навіть попри те, що він написав мені смс-попередження.

Гліб віддалився від мене, і я це бачила. Хоча він допомагав мені, часто грався з двійнятами і любив їх, як і вони, власне, його, та він… став іншим. Брат майже взагалі не посміхався на людях, в університеті він був закритим і не мав багато друзів. Я намагалася якось спробувати налагодити з ним контакт, намагаючись розпитати, чому так, але він постійно казав, що все гаразд і я просто шукаю проблему там, де її немає. І на додачу до цього я не змогла записати його до психолога. Гліб просто вперто стверджує, що з ним все гаразд, і врешті зараз я майже змирилася з таким життям брата, хоча й досі хотіла хоча б якось повернути колишнього брата, котрий був веселим та повністю відкритим до всіх та всього.

Я стояла на кухні компанії, коли позаду почувся шум. Я повернулася, дивлячись на Ілону та Гната, котрі визирали кудись за великі панорамні вікна, тримаючи в руках чашки з кавою.

— Що там? — поцікавилася я.

— Новий начальник приїхав, — відповів Гнат, кинувши на мене погляд. — Він красень, до речі. І здається надто молодим. Я чомусь думав, що це буде старий якийсь.

Ілона поруч закотила очі.

— В тебе просто стереотип, що фірмою керують чоловіки на пенсії. І це погано.

Я посміхнулася. Здається, цей стереотип зник… давним-давно. Приблизно після часів динозаврів.

— Від того, красень він чи ні, нічого не залежить, — сказала я. — Цікаво, який відсоток працівників він звільнить.

— Ну тобі точно можна не переживати, — буркнула Ілона, і я нахмурила брови.

— Чому це?

Гнат занадто помітно штовхнув Ілону в бік і занадто уважно, як мені здалося, глянув на неї.

— Ви щось знаєте, що мені не відомо? — спитала я, піднявши брови.

— Ізабелло, наш новий начальник це…

— Дуже високоповажна людина, — перебив на ходу її Гнат і мило посміхнувся мені, коли я перевела погляд на нього. — Навряд чи він захоче займатися такою маячнею, як шукати собі нову асистентку. Ти вже є тут, знаєш багато про фірму. Звільняти тебе йому не вигідно.

— Ти ж це хотіла сказати? — я глянула на Ілону, і та закивала головою.

Ілона та Гнат — це, напевно, одні з небагатьох людей, з котрими я маю добрі дружні стосунки на фірмі. Через свою посаду я спілкуюся з усіма працівниками, але найбільше — з цими двома.

Я посміхнулася і видихнула. Кавомашина позаду видала сигнал, і я повернулася, беручи каву, та заодно беручи стіки з цукром і сиропи.

— А я вже думала, що ви щось від мене приховуєте, — сказала я, посміхнувшись сама до себе, і почала наливати сироп та насипати цукор.

— Насправді… так, Ізабелло, — сказала Ілона.

Я взяла свою чашку і глянула на неї. Дівчина хитнула головою вбік. Стіни на кухні також були з великого панорамного скла. Насправді, як і весь офіс. Єдині кабінети, які були закритими для загального доступу — це затонований зал для конференцій та вбиральня. Віктору Михайловичу, як виявляється, подобається великий та відкритий простір, тому офіс побудували саме зі скла.

Я повернула голову вбік, і чашка з гучним дзенькотом впала на підлогу. Кава розлилася плиткою, а я, вилаявшись, швидко присіла за барну стійку, коли двері відчинилися.

— У вас усе гаразд?

Цей голос… прекрасний глибокий голос, котрий я чула кожного дня. Голос, який мені не судилося почути перед від’їздом. І голос, котрий я насправді ненавиділа дуже довгий час. Чортовий. Дурний. Взагалі незрозумілий. Голос Радіона.

— Так, я випадково зачепив чашку. Перепрошую. Ви ж наш новий начальник, так?

Напевно, Радіон кивнув головою, бо опісля Гнат продовжив.

— Мене звати Гнат Волошинський. Я працюю юристом тут.

— Радіон Тагіров.

Я стиснула повіки. Нехай це буде чортовим сном. Прошу, нехай я зараз прокинуся у власному ліжку і зрозумію, що насправді день ще досі не почався. Благаю!

— Гаразд, будьте обережніші надалі.

— Звичайно ж, — відповіла Ілона. — Я, до речі, Ілона Вишневська. Головна дизайнерка.

— Приємно познайомитися…

Минуло ще кілька секунд, напевно, вони обмінювалися рукостисканням, а опісля двері відчинилися і зачинилися. Але я не ризикувала вставати з-під бару. Моє щастя, що меблі тут були облаштовані так, що я присіла за холодильником, і він мене не побачив.

Ілона зайшла за барну стійку і глянула на мене.

— Звідки ви знали? — здивувалася я спочатку і почала повільно підніматися.

— Що саме? — спитав Гнат.

— Що… я з ним знайома.

Ілона важко видихнула.

— Всі в компанії знають, що ти колишня дружина Радіона Тагірова. Він же був доном мафії…

— Був? — здивувалася я.

— Ну так. Період існування мафії закінчився, ти хіба не знала? Волкова посадили, наче він був головним. Хоча він у суді кілька років тому і волав про те, що всім керує Радіон. Але поліція не знайшла вагомих доказів. Міністерство оборони очолив якийсь там новий чоловік… він, вважай, і повалив цю всю мафію.

Я підняла брови.

— Але ж… ми у Франції. Звідки ви знали Радіона і… тим більше мене?

— Інтернет, дівчинко, — сказав Гнат, посміхаючись.

— Ти ж не хочеш, щоб він знав про тебе, так? — спросила Ілона, переводячи тему.

Я швидко й ствердно закивала головою.

— Коли ви дізналися?

Вони обоє переглянулися.

— Насправді щойно, коли він вийшов із машини… Нам шкода, Ізабелло.

Я важко вдихнула, а опісля видихнула.

— Віктор Михайлович на місці. Я зараз просто піду і напишу заяву на звільнення.

— За законом, Віктор Михайлович від учорашнього дня не є твоїм начальником. Він не може підписати твою заяву, — сказав Гнат, сумно стискаючи губи.