Вступ

Ізабелла

Я стояла перед досить великим дзеркалом у передпокої. Мій погляд повільно мандрував власним тілом. Здавалося б, за час, проведений із Радіоном, нічого суттєво і не змінилося. Наче… не було того вечора, коли чоловік переступив поріг нашого дому, і не було ранку, коли він, як останній козел, кинув мене через смс.

Я закотила очі, розвертаючись до кухні.

— Глібе, ну ти скоро? Я спішу, — гукнула я і важко видихнула, чуючи нарешті кроки брата.

Ну гаразд… я могла і не йти. За його ж словами: «Він подарував мені свободу». А також банківську картку з мільйоном гривень, у котрих я не бачила сенсу. Він наче… наче продав мене самій же собі.

— Я готовий, — сказав Гліб, поправляючи лямку рюкзака.

Я взяла ключі з тумби, і ми покрокували на вулицю.

— Будь ласка, давай обійдемося без проблем у школі, гаразд? Не влипай у халепи, я тебе дуже сильно про це прошу. Бо якщо… якщо соціальні служби дізнаються про нашу ситуацію, то тебе заберуть.

— Проблема яка велика, — буркнув Гліб, і я кинула на нього незадоволений погляд.

Минуло вже два тижні. Мені вдалося відшукати маму — виявляється, вона поїхала до Італії, де намагається зараз облаштувати власне життя. Чомусь я навіть і близько не могла подумати, що смерть батька її засмутить. Вона вперше за довгий час… мала право бути собою.

— Наче тобі не все одно на мене, — додав брат пошепки, і я зупинилася та різко повернулася до нього прямісінько на сходовому майданчику.

— Що ти сказав? Глібе, не зли мене сьогодні, я тебе прошу. Чому ти так поводишся? Навіщо ти все це говориш у мене за спиною? Краще було б лежати десь у лісі? Чи в якомусь підвалі біля людей Тагірова?

Брат закотив очі. Його поведінка була максимально дивною відколи ми приїхали сюди. І це неабияк додавало мені проблем. Брат міг цілими днями не говорити та закриватися у власній кімнаті, не дозволяючи мені увійти. Коли це сталося вперше, я налякалася ледь не до смерті, переживаючи, що він намагається вчинити спробу… суїциду. Та водночас, на противагу цьому, він може ходити, дутися на мене та кидати свої колючі фрази. І я навіть не знала, котра з цих двох версій Гліба була кращою.

— Я тебе ні про що не просив! І про те, щоб ти рятувала мене від нього — також. Хіба ти не розумієш? Він просто вигнав тебе, коли ти стала йому непотрібна. Але з таким самим щастям він може з'явитися і сказати тобі повернутися. І ти нічого не зробиш, і не посперечаєшся з ними, Ізі! Бо ти його особиста шльондра і…

Я не стрималася, а моя рука піднялася. Гучний ляпас відбився десь від стін. На мої ж очі набігли сльози.

— Я розумію, що в тебе чортів перехідний вік, Глібе, але не смій зі мною так говорити! Я твоя сестра, і я завжди захищатиму тебе, тому…

— Говорити легше, аніж зробити, — сказав Гліб, а після цього швидко покрокував повз мене, збігаючи вниз.

Вхідні двері під’їзду гучно гримнули, зачиняючись, а я розчаровано видихнула і ледь стримала власні сльози. Мені так хотілося розридатися! Я глибоко вдихнула, змушуючи власне тіло стримати тремтіння від неприємних відчуттів. А найгірше… найгірше було те, що в словах Гліба була частинка правди. Я чекала, що Радіон повернеться. Що змусить мене повернутися. І я навіть не знала, була б я злою в такому разі чи ні? Це було найгіршим… Розуміти, що хочу повернутися до нього. Попри ті постійні різкі фрази, попри його жорстокість і… попри все.

Я витерла свої щоки і, глибоко вдихнувши, також почала спускатися сходами вниз. Прийшовши на автобусну зупинку, я зауважила, що Гліб стояв дещо далі. Слова брата були образливими, хоча я й розуміла, що… його психіка також розхитана до неможливого і він сам просто не витримує цього всього. Я хотіла допомогти йому… але у відповідь він тільки відштовхував і ранив мене саму.

Я стояла за плитою, помішуючи картоплю. Раніше я не вміла готувати… але в мене не лишалося зараз вибору. Почувся звук клацання у вхідних дверях, і я на секунду завмерла, а опісля повернулася до цієї захопливої роботи. Через кілька секунд голова брата з'явилася в отворі.

— Ізі, — прошепотів він.

Я кивнула головою.

— Вечеря буде готова через кілька хвилин. Піди переодягнися і помий руки.

Брат важко видихнув, але врешті зник. Я вимкнула плитку і взяла з шафи тарілку, накладаючи туди картоплю, а також салат з овочів. Вода в чайнику закипіла, і я приготувала дві чашки чаю, ставлячи одну на стіл, а іншу взяла у свої руки.

— Вечеря на столі, — гукнула я, проходячи повз кімнату Гліба, й одразу зайшла до своєї, сідаючи на ліжко.

Моя рука потягнулася до телефону. Я зайшла в соціальні мережі і зупинилася на зеленому кружечку біля імені Радіона… Мої пальці дещо сильніше стиснули телефон, і я різко вимкнула його та відкинула.

Чому я настільки бішуся? Невже… невже мені так важко прийняти те, що він відпустив мене, як я і хотіла? Хоча це й було дивно, і викликало в мене страх, а також безліч думок, чому він зробив саме так, але… чому він кинув мене? Та ще й так просто.

У двері постукали, а опісля голова брата просунулася в отвір.

— Можна? — прошепотів він.

Я кивнула головою.

— Ти вже поїв?

Брат важко видихнув.

— Я не голодний.

Я підняла брови.

— Що ж… гаразд. Відзавтра, значить, будеш сам собі готувати. Ти ж уже дорослий. Напевно, тобі гидко їсти їжу, приготовану шльондрою.

Я відвела свій погляд і підняла чашку в руках, роблячи ковток чаю.

Гліб підійшов до ліжка, він простягнув руку, забираючи чашку з моїх рук. Я підняла свої брови, коли він відставив її на тумбу. Після цього Гліб мовчки почав обходити ліжко.

Я склала свої руки на грудях в очікуванні, що ж він зробить, але… я точно не очікувала цього.

Гліб ліг з іншої частини ліжка і присунувся до мене, обійнявши і поклавши свою голову мені на груди.

— Вибач мені, Ізі. Я ідіот, ти не заслужила чути тих слів, які я тобі сказав. Пробач мені, будь ласка…

Я кілька разів кліпнула, а тоді врешті важко видихнула.