63. Макс. Справжня ціна свободи

— Блін, і як так вийшло, що твій брат теж піде? — запитав я, коли ми з Алексом вийшли на двір після наших таємних зборів. Вже цієї ночі ми мали покинути цей будинок, а в кінці тунелю на нас мала чекати Діана. 

 — Я сам не чекав такого від нього, — він знизав плечима. 

— Впевнений, що не жалкуватимеш? — я поглянув на Алекса. — Твоє життя кардинально зміниться, коли ми втечемо…

— Мені набридло прикидатися, — сказав він. — Хочу бути самим собою, і ні від кого не залежати. 

— Цікаво, моя сестра тоді… Чому я її бачив, — я зітхнув.

— Може, вона хотіла щось тобі переказати? — запитав Алекс. 

— Вона хотіла, щоб я повернувся. Вона була така несамостійна, ще й хворіла постійно. Тільки книжки й читала, прямо як ти колись.

 — Давай погуглимо її ім’я, — запропонував він.  — Можливо, щось дізнаємося…

— Добре, погугли ти, — сказав я. — Мені чомусь страшно це робити, не знаю чому. Вже декілька разів думав зробити це, але так і не зміг. Імʼя в тебе є.

 — Зараз, — він кивнув і почав щось шукати в телефоні. — О, знайшов! — радісно вигукнув за пару хвилин. — Читай! — і простягнув мені свій мобільний. 

— Якось швидко, — з підозрою сказав я і  взяв його телефон. — …винахідниця, яка врятувала планету на порозі енергетичної кризи? — прочитав я.— Що? Ні, ну вона була ботанкою, але… — я став читати далі. — …намагалась знайти спосіб врятувати свого брата, але в ході багатьох експериментів замість цього винайшла джерело енергії, на якому зараз все працює, здається, ти мені навіть колись розповідав про неї, але я не знав, що то вона… 

— Із нею все було добре, — сказав Алекс, показуючи на фото з Вікіпедії, — вона вийшла заміж теж за вченого, у них народилося двоє дітей. Можливо, її діти чи внуки ще й зараз живі, і ми зможемо їх знайти, якщо ти захочеш… 

— Вона хотіла врятувати мене і витратила на це все життя… А для мене пройшло всього два місяці, — я зітхнув.

— Може, вона ще насниться тобі і підкаже, як повернутися, — сказав Алекс. 

— Тепер мені, певно, не можна, — замислено сказав я. — Якщо повернусь, вона може не винайти ту штуку. І як тоді ви тут будете виживати? 

— Так, якщо там написали, що вона не змогла тебе повернути, — він зітхнув. — Значить, так і мало статися. Ти ні в чому не винний…

— Може, воно й на краще. Раз їй було добре, значить, все дійсно правильно, — погодився я. — А моє місце, певно, дійсно тут. Буду і далі втягувати тебе в заварушки, — я усміхнувся. — Тепер ще й брата твого прихопимо.

— Думаю, нам точно не буде нудно, — усміхнувся Алекс. — А раптом нам вдасться об’єднати усіх жителів, щоб уже не було цього поділу на “вищих” і “нижчих"? Можливо, саме в цьому полягала твоя справжня місія? 

— Навряд, — я засміявся. — Хіба що розбудити в тобі всі ці думки. В тобі і в твоєму браті. А вже обʼєднувати будете ви. Ну, я буду поруч, але вести за собою людей не хочу. 

— Мені здається, у тебе б це вийшло, — не погодився він. — Ну, хоча як хочеш. Будеш займатися тим, що приносить тобі задоволення. 

— Слідкувати, щоб вас не повбивали? — я знов засміявся. — Цікаве в мене хобі в цьому часі, нічого не скажеш.

— Ти маєш виконати свою обіцянку і навчити мене битися, — Алекс теж засміявся. — Ну і маєш дбати про Діану. Адже вона кохає тебе…

— Так, — я кивнув. — Певно, десь в цьому і полягає ця моя місія. Приглядати за всіма. Але що думаєш, коли Діана обере мене, твій брат нас не зрадить?

 — Він не зрадник, — сказав Алекс. — Може, звісно, буде гніватися, але думаю, з часом він вас пробачить, і все буде добре.

— Ну, раз ти так кажеш, я спокійний, — я подивився в нічне небо. — Що ж, час йти. Готовий? 

 — Готовий, — він роззирнувся навколо. — Шкода залишати батька самого, він любить мене. Але, може, ми ще повернемось і помиримось. 

— Знайдеш матір, влаштуєш їм зустріч і вона все розрулись, — я усміхнувся. — Якби мова йшла про когось іншого, це був би жарт, але не здивуюсь, якщо в тебе вийде провернути щось подібне. 

 — Я також на це сподіваюся, що мої пошуки будуть успішними, і тоді ми вдвох із матір’ю прийдемо до батька і помиримось…

— Що ви тут стирчите? Хіба нам не треба бути там за півгодини? — почули ми голос Алана і обидва обернулись.

Він був з якимось рюкзаком і сумкою. 

— Діана без мене нікуди не піде, не переживай, — я усміхнувся. 

— Так, всі в зборі, можемо рушати, — бадьоро сказав Алекс. 

— Скажи своєму дружку, щоб припинив поводитись так зухвало, я Діану ще не програв! — сказав Алан Алексу. 

 — Припиніть, ще поб’єтеся тут, — він похитав головою. — Ходімо, Діана, мабуть, вже зачекалася…

— Так, ходімо, — рішуче сказав я.

Це дійсно був крок до чогось нового і незвіданого для кожного з нас. Кожен з нас зробив цей вибір по своїм причинам, але зараз всі ми йшли одним шляхом. Ми не знали, що буде далі, не знали, чи зможемо втілити божевільний план Алекса по примиренню всіх і вся, я, як і завжди, ставився до цього дуже скептично. Але з іншого боку я вже давно помітив, що люди навколо нього змінюються. Він був істинним лідером. Поки що надто наївним і без досвіду, але в ньму було щось, що змушувало людей слідувати за ним.