61. Макс. Дякую.

— Чорт, я ж просив не відпускати його, — я дістав свій мобільний і почав набирати Алекса, але він так і не відповідав. Точніше, його номер взагалі був поза зоною. — Ти зможеш вирахувати, де знаходиться його телефон зараз? — запитав я Дейва. — Якщо у нас нічого не вийде, я маю повідомити все його батькові…

 — Нічого не виходить, — Дейв знизав плечима. 

Я зітхнув і вирішив йти вабанк. Що ж, я сам винен, залишив його самого, хоча мав слідкувати. І як після цього я маю залишати його в цьому часі? 

Може, спробувати вирахувати де він через повстанців? Хоча, що вони зроблять, якщо жучків на ньому нема, я сам заборонив їх ставити…

В цю мить я різко відчув головний біль. Він був сильнішим, ніж зазвичай. В голові запаморочилось, я ніби почав падати, але це падіння все не припинялось, аж поки я різко не розплющив очі.

— Ти майже вдома, — Саша скуйовдила моє волосся. Вона була така щаслива і усміхнена. — Повертайся туди, де все почалось. Сьогодні ти зможеш повернутись до мене…

— Алекс зник, можливо, його викрали, — я подивився на неї. — Я повернусь, коли врятую його.

— Але потім уже портал не буде діяти, — спохмурніла вона. 

— Можливо, його зовсім не існує… І це все всього лише моя уява, — я зазирнув Саші в очі. 

— От і роби вибір. Чи готовий ти втратити свій єдиний шанс повернутись заради того Алекса? — вона відсторонилась від мене. — Готовий кинути мене? Якщо так, можеш і не намагатися повернутись… Тоді ти мені не брат.

Я хотів щось сказати, але в цю мить відчув, як мене плескають по щоці.

Одразу розплющив очі і побачив перед собою незадоволеного Алана і занепокоєного Дейва:

— Я не знав, що робити… — пробелькотів Дейв. — Ти спав дванадцять годин…

— А що тут робиш ти? — я подивився на Алана і одразу прийняв напівсидяче положення. Тільки зараз помітив, що знаходився в кімнаті Дейва, і що на вулиці вже було темно.

 — От ти не знайшов кращого часу, щоб упасти в сплячку, —  сердито сказав Алан. — Моєму братові загрожує небезпека, я знаю, де він знаходиться. 

— Точно, Алекс зник, але він пішов туди сам, — насупився я. — Вони заманили його. Це були твої родичі, так? 

 — Так, — він нахилив голову. — Вони хочуть його вбити, треба діяти прямо зараз, бо вранці вже буде пізно…

— Яка зараз година? — запитав я, прикидаючи в умі скільки в мене є часу до того, щоб прийти на точку, звідки, за словами Саші, я міг повернутись додому.

— Десята вечора, — відповів він. 

— У тебе є зброя? Там багато охорони? — я встав з ліжка і розімʼяв шию. 

— Тільки шокер, — сказав Алан.  — Але наче там немає охорони. 

— Там твої родичі, думаєш, у них немає зброї? — хмикнув я. 

— У діда може бути зброя, а мати боїться всього такого, — хмикнув він. 

— Вони зрозуміють, що ти їх зрадив, — я зітхнув. — Ти готовий до цього? 

 — Так, — сказав він. — Я не хочу, щоб батько і брат постраждали. Мені не потрібна влада такою ціною. Хочу сам усього досягати. 

— Все ж, ви з ним дійсно брати, — усміхнувся я. — Колись Алекс сказав мені те ж саме. Що хоче сам усього добитися. 

 — Він трохи зануда, але я поважаю його, — сказав Алан. — Хочу, щоб він залишився живим, навіть якщо після цього мати і дід відвернуться від мене…

***

— Треба їх відволікти… Один має відволікти, інший — звільнити Алекса, — сказав я, коли ми вже були біля закинутого приміщення, в якому мали тримати мого друга.

 — Я можу відволікти, але як? — запитав Алан. 

— Ти казав, вони дали тобі час, щоб прийняти рішення. Скажи, що готовий його озвучити, — я усміхнувся. — Хай вийдуть до тебе, скажи, що не хочеш казати це при браті, щось таке. Я виведу Алекса, а потім ти скажеш їм, що не будеш робити те, що вони хочуть. Одночасно з цим можемо викликати твого батька, щоб він нас підстрахував. І запишеш все на це, — я простягнув йому жучка.

— Добре, це хороший план, — кивнув він, забираючи жучка. 

— Але кажи все прямо, змусь їх зізнатись, вийде? — запитав я. — Тоді ваш батько більше не сумніватиметься в тому, що вони плетуть проти нього інтриги. 

— Спробую, — він кивнув. — То що мені, прямо зараз їх покликати? 

— Давай, я піду до чорного ходу, тут точно є такий, — відповів я. — Дякую, що допомагаєш врятувати його. 

 — І тобі дякую, — він поглянув на мене спідлоба. — Вибач, що злився на тебе. Ти тоді врятував мене, а я навіть не подякував нормально, тепер допомагаєш витягти Алекса з халепи…

— Ну, ти не здав нас своїм рідним, тож практично допоміг, — я простягнув йому руку. — Ти не такий поганець, яким я тебе уявляв. Ми навіть можемо подружитись.

— Подумаю над цим, — усміхнувся він, потиснувши мою долоню. 

— Тоді давай починати… 
 

*** =) 

Ось і чергова глава) діліться враженнями і даруйте книзі сердечко, якщо ваона вам подобається
=)