58. Алекс. Атака.

Наступний день мав бути вирішальним у багатьох значеннях. Саме сьогодні було призначене голосування, за результатами якого стане відомо, кого ж виберуть президентом університету. 

Ми з Максом приїхали до універу і одразу ж я зіткнувся з братом. Він виглядав досить бадьоро, мабуть, був твердо переконаний, що переможе. 

— Як успіхи? — запитав його я, усміхаючись. 

— Думаю, я переможу сьогодні, — відповів він з викликом. 

— Ну, подивимось, — я знизав плечима. — Загадувати наперед — справа невдячна…

— Алане, он ти де… — до нас підійшла Діана, потім побачила Макса, який стояв біля мене, і відвела погляд.

Макс теж відвів погляд від неї. 

— Ходімо, Діано, — він взяв її за руку і переплів їхні пальці, дивлячись на Макса.

Макс підтиснув губи і все ще робив вигляд, що не дивився на них.

— Ти ж знаєш, що все це не насправді, — тихо сказав я, коли ми з Максом залишилися наодинці. 

— Знаю, — він зітхнув. — Але чорт, мені дуже неприємно це бачити. Хоча… Може Діані дійсно більше підходить такий, як він. Все одно я маю скоро зникнути, а так в неї буде хороше майбутнє. Алан ніби не такий вже й поганець, може, забезпечить їй хороше життя.

— А ти не можеш забрати її з собою? — запитав я. 

— Як ти це уявляєш? Я навіть сам не впевнений, чи потраплю нормально назад, чи повернусь в своє тіло, — він подивився на мене. — А навіть якби й знав… Це надто ризиковано. Я не буду ризикувати її життям та здоровʼям.

— Це сумно, — зітхнув я. — Якщо кохаєш когось, і знаєш, що ви не зможете бути разом ніколи… Я б не хотів таке колись відчути. 

— Забий, — Макс махнув рукою. — Просто приглянеш за нею, коли я піду, добре? Знаю, ви не близькі, але тільки тобі я можу це довірити. 

— Так, звичайно, — сказав я. — Пригляну. Але ти ж іще не йдеш? Скільки днів лишилося в запасі? 

— Десь два тижні, чи щось таке… Але я ще не повністю розумію, як це має статись. Сподіваюсь, знов побачу щось з минулого, як тоді, в лікарні… Може, для цього треба знов потрапити в стресову ситуацію, бо інакше спогади поки що не повертались… І треба тренувати тебе всі ці дні, — відповів Макс. — Блін, тобі певно дійсно треба подружитись з Аланом, він би міг натренувати тебе. 

 — Що ж, коли ти повернешся, у тебе буде своє, сильне тіло, це вже плюс, — сказав я. — Цікаво було б на тебе подивитися, який ти справжній… Хоча я звик до тебе такого, як ти є зараз. 

— Якщо воно там не стало слабким поки лежало в капсулі, — усміхнувся Макс. — А взагалі я трохи старший за тебе, буквально на пару років, ну і тіло… Сильне, підкачане, десь як у Алана. Хоча знаєш, зараз думаю, що я теж вже звик до цього тіла і цього місця… Якби не сестра, я б не повертався.

 — Я б хотів теж потрапити в той ваш світ, — сказав я. — Мабуть, там усе інакше. От навіть прислів’я і приказки не однакові. Скільки років минуло? 

— Сотня, — я зітхнув. — Коли згадав минуле, першим ділом хотів погуглити, що там було з моєю сестрою, але злякався… Це може потім вплинути на майбутнє, якщо мені вдасться повернутись. Я напишу тобі її справжнє імʼя. І своє. Зможеш потім пошукати інформацію, якщо захочеш. 

— А якщо зараз погуглити тебе, то можна дізнатися що трапилося з тобою після повернення? — замислено сказав я. 

— Не знаю, — я знизав плечима. — Може, вони засекретять це все. А може, я не повернусь… Хто знає, чи це взагалі можливо, було можливо тільки в теорії. Але я маю спробувати. Сюди ж я потрапив…

 — А що, коли ти ще досі живий? — продовжував розмірковувати я. — Але як тоді може бути одночасно , що ти тутт, у іншому тілі і десь у своєму? 

— Минуло сто років, як я можу бути живий в цьому часі? Я думав, що там я в капсулі, бо я лягав в капсулу. Може, життя в моєму тілі підтримували апаратами, щось таке. І в тому часі я в капсулі. Скоріш за все, так і є. 

— Добре, я потім спробую щось пошукати про тебе і твою сестру, — сказав я. 

— Я дам тобі своє імʼя, рік і місце народження, — я дістав мобільний і написав своє імʼя та прізвище, показавши Алексу. — А, і ще, моя сестра, — я також написав імʼя сестри. — От, тепер все, переписуй.

 — Зараз, — я переніс імена у нотатки свого телефону і раптом мало не впустив його. Почув гучний звук сирени і голос з гучномовця, який закликав усіх студентів і викладачів покинути приміщення університету. 

— Чорт, це все ж таки трапилось, — Макс поклав руку до кишені, певно, щоб взяти в неї ніж. — Ходімо, може, я заведу тебе в якусь аудиторію і замкну... А потім піду за твоїм братом і Діаною…

— Так навпаки всім кажуть вийти, — я показав на людей, які поспішали до виходів.  — Що трапилося? — спитав у одного знайомого, який якраз проходив повз.

— Схоже, приміщення замінували! — відповів він. — Але нікого все одно не випускають з території, охорона шукає зловмисника…

***

Цього разу експериментив зі стилем =)) Як вам ілюстрації?