57. Макс. Обіцянка.

Я насуплено дивився на мобільний, який подарував мені батько. Вперше за весь час він прислав мені туди повідомлення:

"Нам треба поговорити, відправляю координати, буду чекати на тебе на цьому місці за годину".

Пари тільки завершились і ми з Алексом мали йти додому. Як біологічний батько цього тіла уявляв собі таке раптове моє зникнення? Чи повстанцям вже не так важливо, щоб я підтримував свою легенду?

— І що мені робити? — я показав Алексу повідомлення. 

— Йди, а що робити? — він знизав плечима. — Якщо мене спитають, де ти, скажу, що захворів і пішов до лікаря чи щось типу того. 

— Може, не йди поки що додому, дочекайся мене. Посиди десь в бібліотеці, а я за пару годин повернусь і підемо разом, — запропонував я. — Судячи з координатів, це на тому закинутому заводі, певно, в тунелях. 

— Добре, я все одно мав готувати доповідь, — кивнув Алекс. — Почекаю в бібліотеці. 

— Але з універу ні ногою, — серйозно сказав я. — Мало що може статись. Будь під камерами.

 — Домовились…

***

Коли я прийшов у зазначене місце, то побачив чоловіка в чорному каптурі. Судячи з постаті, це дійсно був батько. 

Я підійшов ближче і він відірвався від свого телефона:

 — Я хочу тобі повідомити, що ми вирішили почати повстання раніше, — сказав він. — Бо у нашого керівництва виникли підозри, що хтось зливає інформацію в метрополії, — він похмуро дивився на мене.

— Ще скажи, що підозрюєш мене, — хмикнув я. — Я і так  роблю все, що ти кажеш. Те, що я вирішив врятувати Алана, не означає, що я зрадник. Він просто брат мого друга і ви самі не планували його вбивати чи щось таке, чи я помиляюсь?

 — Ніхто тебе не підозрює, — відповів він. — Але ти маєш бути дуже пильним з усім, що говориш і уважно дослухатися до всього, що чуєш навколо себе. При найменших сумнівах щодо того, що комусь відомо про повстання, одразу дзвони мені. Зрозумів? 

— Хіба Рада не підозрює про те, що щось намічається, і так? Вони ж казали про це на зібранні, я про це доповідав. 

— Вони запланували почати переселення через два тижні, але ми маємо випередити їх, — відповів батько. 

— Що саме ти хочеш, щоб я зробив? — запитав я прямо. — Я не хочу знов бути в невідомості, як того разу з тим проникненням в будинок.

 — Ми маємо взяти заручників, — сказав він.  — Спочатку розраховували використати в цій якості Алана й Алекса, але так невчасно втрутився конкурент їхнього батька і зіпсував усі плани… Тому доведеться скористатися запасним планом, ти в ньому участі не братимеш. 

— Розкажи мені, я маю знати, — вперто сказав я.

Мені втрачати було нічого, я мав дізнатись той план, бо скоріш за все він все одно якось стосувався родини Алекса. 

— Я ж сказав, ти тут не задіяний,  — буркнгув він. — Продовжуй свій супровід Алекса, ну, спостерігай за всім, що відбувається в будинку. А потім, якщо будуть якісь нові доручення, я тебе повідомлю, чи особисто, чи через Діану…

— Ви ж тепер не будете викрадати їх, я правильно зрозумів? — все ж запитав я, зазирнувши йому в очі. — Алекса і Алана?

 — Чогось ти надто заклопотаний їхньою долею, — батько поглянув на мене з підозрою. — Може, вирішив стати поджвійним агентом? 

— Вони просто діти, — я знизав плечима. — Невже дивно, що я не хочу, щоб мій батько користувався такими брудними методами? 

 — Можеш бути спокійним, нічого з цими “дітьми” не станеться, — він махнув рукою. — Все, у мене вже обмаль часу. Будемо прощатися. І так, у вас там завтра вибори, чи щось таке в універі? 

— Так, — я кивнув. — А що? 

— Будьте обережні зі своїм підопічним, візьміть з собою шокери чи що там маєте для самозахисту, — сказав він, пильно дивлячись мені в очі. 

— Добре, дякую, — я кивнув, намагаючись не видавати своїх емоцій.

Якщо батько попередив мене, значить, вони дійсно не збирались викрадати Алекса… Чи, може, це така перевірка мене? 

— Я сподіваюся, скоро все закінчиться, і тоді ми знову будемо разом, — раптом сказав він зовсім іншим тоном. 

— Так, — я кивнув. — Я теж сподіваюсь, що скоро все закінчиться…

***

Коли я вже підходив до універу, то написав Алексу, щоб виходив. Я вирішив, що ми поговоримо дорогою додому і я все йому розповім. Власне, так і сталось.

—...Він вже не довіряє мені, — сказав я, коли ми йшли безлюдними провулочками. — Але все одно розповів про завтра. Певно, треба буде попередити і твого брата…

 — Думаєш, його захочуть викрасти з універу? — запитав Алекс. 

— Батько сказав, що вас не будуть викрадати, — я зітхнув. — Був незадоволений моєю реакцією і турботою про вашу родину, але не думаю, що він обманював. 

— Але про кого тоді йшлося, коли він казав про заручників? 

— Я без поняття. Ти зможеш завтра зробити так, щоб твій психований брат весь час був поруч із нами? — запитав я. — Якщо скажеш йому, що він в небезпеці, може, він послухає?