55. Макс. Те, що я підслухав, і те, що не сказав.

Коли я вийшов з кабінету, то озирнувся. Через стіни в сусідніх кімнатах я б навряд щось почув, а от під самими дверима…

Я притулився до дверей, вже плюнувши і на камери, і на все: я мав знати, що ці двоє замислили і не захотіли мені розповісти. 

—...Тоді це єдиний варіант. Нам треба позбавитись його. 

— Я обіцяла його матері, що він житиме, — почув я голос Емми. Значить, вона все ж контактувала з матірʼю Алекса, як ми і думали. 

— Треба поселити в твоєму чоловікові недовіру до Алекса. І тільки потім втілювати наш план. Але часу мало… Думаю, зараз якраз найкращий момент, щоб вирішити цю проблему під іменем Алекс. Він як кістка поперек горла…

— Добре, я подумаю над тим, як це краще зробити, — промовила Емма. — Мабуть, тобі краще зараз піти, поки ніхто нічого не запідозрив. Поговоримо пізніше…

Коли я почув ці слова, то швидко пішов від дверей, одразу рушив до бібліотеки, на ходу пишучи Алексу повідомлення:

"Як звільнишся і якщо батько тебе не замкне в кімнаті чи щось таке, спустись в бібліотеку, є розмова".

“Добре, я за хвилин десять буду”, — відповів він. 

***

Коли Алекс зайшов до бібліотеки, то виглядав доволі спокійним і не надто схвильованим, що мене здивувало.

— Він тебе що, зовсім не покарав? 

— Наче обійшлося, — знизав плечима Алекс.  — Ну, сказав, щоб я більше не говорив зайвого…

— Погрожував? — я насупився.

— Та ні, все добре, — він поглянув на мене. — А і тебе що за новини? Що хотіла Емма? 

— Вона була там не сама… Її батько був там. Навіть при твоєму батькові він може тут зʼявлятись і зникати, певно, за допомогою того тунелю. Але блін, вони, схоже, готові йти ва-банк. 

— Справді? Що ти маєш на увазі? — перепитав Алекс. 

— Дід Алана взагалі, здається, готовий тебе вбити, — я зітхнув. — Але твоя мачуха сказала дещо… Вона сказала: "Я обіцяла його матері, що він житиме"... Для початку вони вирішили поселити в твоєму батькові недовіру до тебе, але я думаю що це тільки початок. Дід Алана хоче серйозних кроків і сумніваюсь, що твоя мачуха його зупинить.

— Я не думаю, що їм вдасться налаштувати батька проти мене, — сказав Алекс замислено. 

— Тоді тим паче… Якщо вони не досягнуть успіху "мирним шляхом", вони можуть зробити серйозніший крок. 

— Якби можна було якось записати ці їхні розмови і піти з ними до батька… Бо, думаю, просто словам він не повірить. 

— Я не ризикнув діставати телефон, — я зітхнув. — Та й було і так ледь чутно. Не факт, що там би щось адекватно записалось.

— А вони не говорили, коли ще зустрінуться? Може до того дня поставити в кімнаті Емми якийсь “жучок”? 

— Казали "поговоримо пізніше", то певно колись таки поговорять, — я кивнув. — Але кімната Емми може бути захищена. Хоча, треба принаймні спробувати. 

— Але як нам це зробити? Може, коли вона викличе тебе до себе як інформатора? Чи Алана підключити? Але Алана я б не посвячував у всі подробиці, бо він ненадійний…

— Так, можна його використати, але не казати деталей, — погодився я. — Тим паче, йому й самому має бути цікаво, про що говорять його дід і мати за його спиною. 

— Так, якщо використати його честолюбство, то він погодиться. Він був дуже ображений, як дізнався, що це вони скористалися ним у своїх цілях, викравши його. Я ледве вмовив його поки що не подавати виду, що він це знає. То можна сказати, що в цих записах може бути підтвердження їхніх задумів, і Алан залюбки все зробить. 

— Тоді я залишаю розмову з твоїм братом на тебе, — сказав я. — Ми з ним точно спільну мову не знайдемо, для цього треба щоб сонце зійшло на заході і зайшло на сході. Це, до речі, приказка з одного зі старих серіалів в моєму часі.

 — Цікаво, — усміхнувся Алекс. — Колись розкажеш мені більш детально про свій час. А жучки ти дістанеш? 

— Так, дістану, — кивнув я. — Через Діану, певно, буде найшвидше. 

— Тоді чудово, — сказав Алекс. — Здається, у нас все не так і погано…

***

— Ти прийшла, — я підійшов до Діани і торкнувся кінчиками пальців її руки. 

 — Звісно, — усміхнулася вона. — Ти ж покликав мене і я принесла те, що ти просив… — вона простягнула мені маленьку коробочку.

Я взяв коробочку і сховав її собі до кишені, а потім зазирнув їй в очі:

— Хочу, щоб в тебе все було добре, Діано… 

— У мене все добре, — сказала вона. — А от про тебе я непокоюся, бо мені здається, ти знову надумав якусь авантюру…

— Якби я сказав тобі, що я не той Макс, якого ти знаєш… — я все ще дивився їй в очі. — Ти б не кохала мене?

— Як це не той? Тебе підмінили інопланетяни? — вона засміялася.  — Чи, може, ти маєш на увазі, що  став іншим за характером? Так, я це помітила, але це нормально, ми всі змінюємося під впливом обставин, дорослішаємо…

— Ти ж не кохала мене того, правда? — відповів я питанням на питання. — Закохалась вже зараз, тоді ж, коли і я.