54. Алекс. Прохання батька.

Як тільки я прочитав повідомлення Макса, тут же на телефон прийшло ще одне сповіщення. Я глянув на адресата і зітхнув. Це був батько.  Він писав: 

"Я вже прийшов, чекаю на тебе в кабінеті." 

Я відклав телефон і попрямував на “екзекуцію”.

Постукав у двері, а потім увійшов. 

— Добрий вечір, — сказав спокійно. — Ти хотів мене бачити? 

— Так, проходь, — він насуплено дивився на мене. — До мене дійшло дуже цікаве відео, Алексе… Чекаю на твої пояснення. Що за нову політику ти зібрався впроваджувати в університеті? І що ще важливіше, хто придумав те все? Хто вирішив користуватись тобою?

— Мною ніхто не користувався, — відповів я. — Я просто сказав те, що реально вважаю важливим, щоб уникнути конфліктів у суспільстві, які все загострюються. 

— Ми придушимо повстання, — хмикнув батько. — Їм не вистачить сил виступати проти нас, їх ніхто не послухає з наших людей. А без підтримки знаті… Ти сам розумієш, вони просто ніхто, в них нічого нема.

— Але так ми не вирішимо проблему, — сказав я. — Раптом вони відмовляться працювати, тоді всі заводи зупиняться. Хто буде виконувати чорнову роботу , сумніваюся, що знать висловить таке бажання…

— Ми більше роботизуємо виробництво, — відповів він. — У нас вже є потрібні технології. Візьмемо спеціалістів зі столиці, вони за хорошу плату все організують. Хоча, повстанці і самі будуть рано чи пізно служити. Бо довго без їжі не протягнуть. Але в перспективі я взагалі планую повністю позбавитись кварталу за стінами, ти ж в курсі плану. Тільки так метрополія стане процвітаючою. 

 — А ти хіба забув, що десь там знаходиться моя мати? Ти теж готовий її позбутися? — запитав я. 

— Вона кинула мене, не я її, — відповів батько. — Знаєш, скільки років я тягнув? Все ніяк не міг зважитись на цей крок? Саме через те, що вона могла бути там. Але її там нема. Вона покинула мене. І мене, і тебе. 

 — А ти не подумав, що її могли примусити це зробити? Саме заради моєї безпеки? 

— В метрополії нема людини впливовішої за мене, — він насупився. — Вона це прекрасно знала. Ти завжди був в безпеці. Вона просто обрала принципи… Вона могла жити тут, бути зі мною, але… Вся ця любов до слабкого, вона в тебе від неї. 

— Я думаю, Емма могла погрожувати їй, — сказав я. — Але не кажи про це своїй дружині, все одно це вже нічого не змінить, а вона й так недолюблює мене. 

— Твоя мати позбавилась всього саме через принципи, а не через Емму чи що ти там придумав. Я не казав тобі, але, — він зітхнув. — Перед її зникненням ми сильно посварились. 

— Через що? — запитав я насторожено. 

— Вона хотіла, щоб я змінив політику метрополії, Алексе, — він уважно подивився на мене. — Це тобі нікого не нагадує?

 — Ти думаєш, що через політику мама могла покинути мене?  — я не вірив йому. — Чому тоді, якщо вона втекла добровільно, вона не взяла мене з собою? 

— Дитині важко виживати за стінами, — він знизав плечима. — Певно, вона хотіла тобі кращої долі.

 — Я не вірю, що все так просто, — вперто стояв я на своєму. — Інакше чому тоді Емма сказала, що позбулася її… Вона точно якось посприяла тому, що мати залишила тебе. 

— Ти ідеаліст, прямо як вона, — батько зітхнув. — Тільки для неї її принципи важливіші за тебе… Що значить "позбулася"? Не було такого, — він насупився.

 — Вона проговорилася в розмові з Аланом, — сказав я.  — Але знову ж таки, я сподіваюся, що все це залишиться між нами. Не хочу, щоб Алан вважав мене зрадником….

— З яких пір ви двоє подружились? — він уважно подивився на мене. — Ніби ж ворогами були, хіба ні?

— Ми не те, щоб великі друзі, — сказав я,  — але й не збираємось бути ворогами. 

— Емма мені обіцяла, — насупився батько. — Якщо вона обманула мене… Чорт, і вибори на носі, — роздратовано сказав він. 

 — Я просто хотів пояснити, чому я хочу допомогти тим людям, — сказав я. — Я хвилююся за свою матір і хочу, щоб їй було добре… Це не значить, що я хочу якось зашкодити нашій родині. Я думаю, що завжди можна домовитися і дійти до якогось компромісу…

— Без класів почнеться хаос, Алексе. Ти ніколи не нагодуєш всіх голодних і не зігрієш всіх змерзлих. Скільки б ти не робив, завжди знайдуться ті, кого щось буде не влаштовувати, — він зітхнув. — Неможливо зробити щасливими всіх. Політики завжди будуть стояти перед вибором. І завжди хтось буде незадоволений їхніми діями.

 — Можливо, я вчинив нерозважливо, — зітхнув я. — Нас навіть дорогою додому хотіли побити. Але я все одно думаю саме так, як сказав на дебатах…

— Але твій ідеалізм нікому не допоможе. Тільки зробить гірше, — серйозно сказав він. — Ти даси їм примарну надію, тільки й всього. А потім вона розібʼється на їхніх очах.

 — Що тоді мені робити? — я подивився на нього. — Може, взагалі політика — це не моє? Я не вмію прикидатися…

— Можливо, — батько кивнув. — Але навіть якщо так, я все одно тебе любитиму, бо ти мій син, Алексе.

 — Мені шкода, що я розчарував тебе, — я опустив голову.