52. Алекс. Чергова небезпечна бійка.

Ми з Дейвом і Максом стояли за кулісами залу, в якому мали відбуватися дебати. Спершу всі кандидати мали виступити з промовами про свої передвиборчі обіцянки, а потім почнуться власне дебати. Я почувався розгубленим. Звісно, Дейв написав мені промову, але просто прочитати її з папірця — це було програшним варіантом. Мені було потрібно придумати щось таке, що запам’яталося б студентам, привернуло їх на мій бік. Але, як назло, нічого такого в голову не приходило. 

— Просто будь щирим, — Макс плеснув мене по плечу. — Але не занадто. Сам знаєш, про що я…

— Та знаю, — я зітхнув. — Якби я знав наперед, що так буде, то, мабуть, би не пішов на цю авантюру…

— В тебе все вийде, — сказав Дейв. 

— Та точно вийде, я не сумніваюсь, — тут же додав Макс. — Йди, все буде добре.

Я вийшов на сцену і після того, як ведучий представив мене, став за трибуну і почав виголошувати промову. Нічого особливого в ній не було, все-таки Дейв не був у курсі тих проблем, про які було відомо нам із Максом. Але я не міг повністю змовчати. Я раптом подумав, що моя мама зараз теж живе десь за стіною, і її  теж можуть виселити у пустелю.  Але я не міг нічого сказати про те переселення, яке планувалося, бо пообіцяв батькові не розголошувати того, що я почув у Раді. 

Зрештою, я все ж не витримав і додав до промови, написаної Дейвом,  дещо й від себе.

 — Я буду обстоювати пропозицію, щоб в університеті могли навчатися всі бажаючі, незалежно від того, де вони живуть — в метрополії чи поза нею, — сказав я. — І щоб помічники студентів  теж могли отримати дипломи про вищу освіту. Адже у нас в країні згідно Конституції всі люди мають однакові права на освіту…

Я почув як у залі  почувся тихий гомін, здавалося, глядачі виражали своє невдоволення. 

 — Дякую за увагу, — сказав я і швидко зійшов зі сцени. 

Після мене мав виступати Алан. 

Ми зіштовхнулися за кулісами і він сказав:

— Дурень… Молись, щоб це не мало наслідків, — прошепотів він і пішов на сцену.

Я підійшов до Дейва з Максом і винувато поглянув на них.

— Будете мене лаяти? 

— Само собою, — насупився Макс. — Як ти до того додумався? — сварився він пошепки, що виглядало кумедно і я мимоволі усміхнувся.

 — Мені здалося, що я маю про це сказати, — виправдовувався я. — Заради вас із Діаною, і моєї матері…

— Твоя мачуха та батько можуть подумати, що це я тобі таке сказав, що я керую тобою, — продовжив Макс.

— Тут погоджусь з Максом, — зітхнув Дейв.

— Я не подумав про це, — сказав я. — Вибач. 

— Ну, вже буде що буде, — Макс, здається, трохи заспокоївся. 

— Давайте послухаємо виступ Алана, може він проговориться про щось важливе, — запропонував я.  — Про якісь свої плани, наприклад. 

***

Коли усі четверо кандидатів виступили і дебати завершились, ми з Максом і Дейвом вийшли з території універу, продовжуючи обговорювати те, що побачили і почули. 

— Мабуть, мені нічого не світить, — сказав я хлопцям. — У Алана в залі було набагато більше прихильників. Хоча, може, він спеціально купив собі якусь “групу підтримки”? 

— Так, це було б в його дусі, — погодився Макс, а потім якось напружився, озираючись по сторонах. — Здається, за нами хвіст.

Ми якраз проходили малолюдним провулком, але я нікого не бачив. 

— Може, то просто якісь випадкові перехожі?  — запитав Дейв. 

Але в цю мить до провулка дійсно зайшла компанія з шістьох хлопців в хорошій фізичній формі. На обличчях у кожного з них були маски. 

— Алексе, здається, ти загрався в політика, — сказав один з них, дістаючи з кишені кастети і вдягаючи їх на руки.

— Може, ви зразу поясните, що саме вам не сподобалось? — запитав я, намацуючи в кишені шокер. 

— Раби мають лишатись рабами, — сказав інший хлопець. — Твої зміни ніхто не підтримає. 

— Тобі нема сенсу розмовляти з ними, — сказав мені Макс, стаючи попереду нас з Дейвом і кладучи руки в кишені, певно, він так само як і я тримав там зброю. Хоча, не факт що він носив той шокер та ніж в універ, але все ж…

 — Але їх шестеро, — сказав я. — А нас лише троє…

— Зніми свою кандидатуру і тоді ми, може, пожаліємо тебе, — знов сказав той перший з кастетами. 

 — То ви з команди мого брата? — запитав я. 

— Може так, а може ні, — він знизав плечима. — То що, знімеш?

— Нічого він не зніме, — хмикнув Макс. — І раджу вам не лізти до нас. 

Я мовчав, очікуючи, що буде далі. Мені було страшно, але добровільно зняти кандидатуру — це було б принизливо, всі б тоді говорили, що я просто злякався…

— Сміливий, значить? — той з кастетами хруснув пальцями і пішов ближче до нас.

Я побачив, що Макс трохи змінив стойку*, але його руки все ще залишались в кишенях.

За якусь мить їхній лідер був прямо перед Максом і різко замахнувся йому в обличчя, але Макс перехопив його руку, прямо як колись перехопив руку Алана, а потім заламав її і буквально поставив його навколішки. Він завищав від болю, а Макс сказав: