46. Алекс. Як батько підкинув нам ідею.

Коли ми вийшли з таксі перед нашим будинком, я  запитав:

— А що казати, якщо Алан знову почне допитуватись, хто ти такий і що приховуєш? 

— Мовчати, — Макс знизав плечима. — Алану не можна довіряти. Якщо ти про мої бойові навички… Навіть не знаю. Погано, що він побачив мене в реальному бою.

— Так, я про це…. Здається, саме це його найбільше вразило. 

— Що було б логічним? Треба щось придумати, принаймні, якщо твій батько буде допитуватись, нам треба мати однакову версію, — він зітхнув. — Ну і Алану заодно впаримо цю версію. Але я реально не знаю, що тут можна вигадати. Найкращий варіант казати, що мені пощастило? А все інше — адреналін в крові?

— Може, сказати, що ти ото ходив на тренування в зал, і натренувався? А в небезпечній ситуації у людей часто з’являються сили, про які вони навіть не підозрюють у звичайному житті…

— Так, — погодився Макс. — Тим паче це кляте слабке тіло саме так себе і повело. Бахнулось у відключку…

— Ну, якби ти був цілим і неушкодженим, це могло б виглядати менш переконливо, — сказав я. — А так батько схоже, вважає тебе героєм…

— Ну, сподіватимемось, що так воно і є, і що він нічого зайвого не запідозрить. Добре, ходімо до будинку, там ще твоя мачуха, вона теж може задавати питання…  Не забувай, я її шпигун.

 — У мене голова обертом іде від усіх цих шпигунських історій, — зауважив я. — О, до речі, май на увазі, що я сказав батькові, що це ми поставили на Аланові жучок, і завдяки йому знайшли, де він знаходився…

— Молодець, голова дійсно варить, — похвалив мене Макс. — Без тебе я б певно вже сто разів проколовся. Ну добре, давай все ж вживемось в наші ролі і підемо до твоїх родичів. Швидше допитають — швидше звільнимось…

***

Макс наче в воду дивився, варто нам було переступити поріг будинку, як тут же зі свого кабінету виглянув батько.

 — О, ви вже тут? Зайдіть до мене на хвилинку, — сказав він. По його тону не було зрозуміло, що на нас чекає — похвала чи, навпаки, покарання…

Ми увійшли і сіли в крісла. 

— Ви вчинили, як діти, — врешті-решт сказав батько, зітхнувши і трохи насупившись. — Алексе, чому ви вирішили робити все самотужки? Якщо ви знали, як вирахувати Алана, чому просто не сказали мені?

 — Я образився, — вирішив триматися тієї ж версії, що озвучував раніше. — Мене звинуватили у зникненні брата і посадили під домашній арешт, тому я вирішив довести, що ми з Максом ні при чому…

— Я не думав, що це ти, — батько зітхнув. — Емма, правда, вважала, що ти причетний. А ще останнім часом ти дуже змінився, — він уважно подивився на мене. 

— Ти вже мені це казав, — я не розумів, до чого він хилить. — Тобі подобаються ці зміни, чи ні? 

— Спочатку я думав, що подобаються, — зізнався він. — Ти став нагадувати мене в молодості. Але це небезпечно. Подивись, що з вами сталось… Тебе могли теж поранити. 

 — Я справді діяв нерозважливо, — я вдав, що знітився. — Вибач, надалі буду завжди радитися з тобою. 

— А ще більше питань у мене до тебе, Максе, — тепер він подивився на Макса. — Ти мав захищати Алекса, а натомість допоміг йому втекти. Ти мав відповідати за його безпеку, а наразив на ще більшу небезпеку… Навіщо? Я знаю, що це саме ти влаштував втечу, Алекс сам ніколи не підкинув би таку ідею…

— Я не хотів брати його з собою, — Макс зітхнув. — Але добре, що взяв. Без нього б не вийшло врятувати Алана. 

 — Але все одно твоя заслуга більша, ніж моя, — сказав я, дивлячись на Макса. 

— Я радий, що ти знайшов собі відданого помічника, Алексе, — врешті-решт сказав батько. — Але надалі я не хочу, щоб ви діяли таким чином. Сподіваюсь, ми зрозуміли одне одного? — він зазирнув мені в очі.

 — Так, звичайно, — я кивнув. 

— Що ж, тоді можете йти, — відповів він. — Відпочивайте, бо університет ніхто не відміняв. Раз ти, Максе, вирішив не лежати в лікарні, значить і з університетом ви впораєтесь. 

— Добре, дякую вам, — сказав Макс.

— Так, ми впораємось, — запевнив я.  — А визначили, хто був викрадачем? 

— Так, — на обличчі батька промайнула тінь. — Один з моїх конкурентів. Хоча… Я все ще не розумію, в нього надто мала підтримка, навіть якби він зняв мою кандидатуру, це б не допомогло…  Думаю, він робив це за чиєюсь вказівкою. 

— Недарма кажуть: “Шукай, кому вигідно”, — погодився я. — А як щодо твого найбільшого суперника, може, він теж якось у цьому замішаний? 

— Твій дід вже, слава Богу, ніби як відійшов від справ, — махнув рукою батько. — А більше гідних і сильних конкурентів в мене нема.

Я хотів сказати, що Еммин батько не мій дід, але раптом згадав про той випадок, коли Макс бачив його в Емми, а ми всі були на засіданні Ради. Раптом він дійсно приклав руку до всього цього? Зрештою, я промовчав і вирішив, що поділюся своїми підозрами, коли ми з Максом опинимось наодинці. 

Він кинув на мене швидкий погляд, з якого я зрозумів, що Максу в голову прийшло те ж саме, що й мені….

***