45. Макс. До хорошого завжди надто швидко звикаєш…

— Сашо! — вигукнув я і різко розплющив очі. Переді мною сидів Алекс, я озирнувся і зрозумів, що лежав на лікарняному ліжку, навколо були білі стіни і я відчував характерний запах лікарні. 

— Максе, ти як? — стурбовано запитав Алекс. — Лікарі сказали, що значної загрози для твого здоров’я немає, але ти так довго був без тями…

— Все нормально, ніби… — я зітхнув і прийняв напівсидяче положення. — "Довго" це скільки?

— Та десь пару годин, — сказав він. — Мені здалося, ти марив, когось гукав… Якусь  чи якогось Сашу…

— Правда? — я подивився на нього і зітхнув, але потім знов відвів погляд. — Може, щось наснилось…А пару годин без тями — це не так вже й довго. Значить, все зі мною в порядку. Я не хочу тут ночувати. 

— Я запитаю у лікаря, чи можна тобі додому, якщо він дозволяє, то поїдемо.

— Телефон… Де мій телефон? — я озирнувся навколо.

— Ось, — Алекс дістав з кишені телефон, який мені дав батько. — Його ніхто не бачив, не хвилюйся. 

— Це добре, — я зітхнув з полегшенням і забрав мобільний. — Що твій батько? Розпитував, що сталось? Що ви сказали? Що сказав Алан?..

Він на мить задумався. 

— З Аланом ми все залагодили, — сказав тихо. — Він продовжує тебе підозрювати у всіх гріхах, але я переконав його, що йому варто тримати свої думки при собі. А батько навпаки радий, що ми врятували Алана, думаю, він нічого не запідозрив. 

— Це добре, — я трохи розслабився, а потім пробурмотів. — Чорт, чому це тіло таке слабке, я вже задовбався… Валявся без свідомості через якусь подряпину…

— Ти знову говориш якісь дивні речі про “це тіло”, — Алекс дивився на мене трохи підозріло. — Нормально себе почуваєш? Ти вдарився головою, як падав, може, це струс мозку? 

— Та забий, — я махнув рукою. — Я знаю, чому воно слабке. Бо якби я був сильним навіть з виду, то мене б ніколи не приставили до тебе помічником. Але мене це прямо бісить…

— Нічого не розумію… Ти раніше був сильним, а потім тебе зробили слабким? Але Алан торочив щось про те, що в тебе прямо надзвичайні здібності, що ти якийсь кілер… Ну його слова певно, треба ділити надвоє, але все одно я думаю, ти досить сильний. 

— Навіть якщо я розкажу тобі, ти навряд повіриш, — я зітхнув. — Тим паче я сам не надто розумію, як саме все сталось, мені казали про інше…

— Розкажи, — він серйозно поглянув на мене. — Будь-яку проблему легше вирішити удвох.

— Саша — це моя сестра, — я подивився на Алекса. — Моя реальна родина — не ті люди за стіною… Я взагалі з іншого часу. І цю проблему ніяк не вирішити. Ну, хіба що мені обіцяли що за пʼятдесят днів після того, як я тут опинюсь, я зможу повернутись назад…

— З іншого часу? Це як? — брови Алекса поповзли вгору. Він дивився на мене так, ніби вважав дійсно божевільним. 

— Я курсант, а не вчений, — я знизав плечима. — Звідки мені знати, як саме технічно вони це зробили? Вчився я так собі… — я подивився на Алекса. — Але якщо ти мені не віриш, давай просто зробимо вигляд, що я тобі нічого не казав.

 — Я вірю тобі, — сказав він, хоча його слова прозвучали не надто впевнено. 

— Якщо запитаєш мене щось з історії сторічної(чи скільки там) давнини, я можу розповісти таке… — я усміхнувся. — Отут я точно знаю більше за тебе. І ті технології, і соціальний та політичний устрій світу, все, що завгодно.

 — Я думаю, що зараз не час те все перевіряти, — він зітхнув. — Мабуть, мені просто потрібно трохи часу, щоб звикнути до цієї думки… І ти вже скоро повернешся назад? Саме тому ти не обіцяв мені, що залишишся зі мною? 

— Так, — я кивнув. — Якби не це, то, певно, я б залишився. Та не "певно", а сто відсотків би залишився.

— Шкода, — Алекс знов зітхнув. — Але, значить, так треба. Давай зараз поїдемо додому, я сходжу дло лікаря попрошу, щоб він тебе відпустив. 

— Добре, — погодився я. — Знаєш, всі ці повстанці, батько та інші… Мені не буде шкода покидати їх, але за тебе я дійсно трохи переймаюсь. Тому за цей час, поки я тут, ти маєш стати сильнішим, Алексе. Власне, думаю десь таку місію я поставив сам собі на той час, що залишився.

— Я б волів бути таким, як раніше, якби ти залишився, — він знову зітхнув. — Але я розумію, що в тебе сестра, своє життя там…  Все нормально…

— Ну, характером ти вже став сильніше, — підбадьорив я Алекса. — Тепер би фізично, щоб я не переживав, що ти тут наламаєш дров і не зможеш викарабкатись. 

Насправді, я і сам ловив себе на думці, що не хотів йти звідси. Ніби моє призначення насправді тут, що я прийшов сюди саме для того, щоб допомогти Алексу, щоб ми разом змінили цей світ… Але Саша, вона не впорається без мене.

 — Ти пообіцяв, що ми будемо разом тренуватися, але за всіма цими пригодами не було коли, — усміхнувся Алекс. 

—  Отож, — погодився я. — Треба це змінити. Бо як я кину тебе такого? Ти точно як моя сестра в цьому плані. У вас навіть імена схожі. 

 — Справді? — він усміхнувся. — Цікаво було б із нею познайомитися…

— Може, коли повернусь, залишу тобі якесь послання чи що, капсулу часу? — я теж усміхнувся. Хоча насправді було якось зовсім невесело…