42. Алекс. Врятувати брата, навіть якщо він гад

Я насторожено поглядав навколо, причаївшись у кущах. Всюди було тихо, і раптом почулися кроки. Я намацав у кишені ножа, але побачивши Макса, що наближався, заховав свою зброю. 

— Що там? Дізнався щось? — запитав, коли він підійшов достатньо близько. 

— Є дві новини, хороша і не дуже, — Макс зітхнув. 

— Які? Кажи швидше, не тягни…

— Твій брат живий, і він в метрополії. Більше того, я знаю його точне місцезнаходження і тепер можу відслідковувати його дії та слухати розмови. Ну, тільки сьогодні, — він дістав з кишені якийсь новий мобільний. — Це була хороша новина…

— А погана? — з хвилюванням запитав я.

— Його захопив конкурент твого батька, і там, де його зараз тримають, є охорона, — він зітхнув. — Мій батько сказав що не буде в це втручатись і допомагати. Твоєму батькові ми теж сказати не можемо, бо інакше він точно буде ставитись до нас з підозрою.

 — Але як ми вдвох зможемо звільнити його? — запитав я. — Хай навіть у нас є ножі, але я думаю, що охоронці озброєні значно краще…

 — Ти ж типу розумний, придумай щось, — Макс насупився. — Я ще маю шокери, але зараз подумав, що це теж не надто допоможе.

 — Я навіть не знаю… — тут мені на думку спав Дейв. — О, пам’ятаєш Дейва,голову нашого штабу? Він там винайшов якісь сльозогінні балончики, може, попросити, щоб віддав нам? 

— Балончики нас теж не врятують, тут хіба що запустити газ у вентиляцію… Але тоді і Алан твій постраждає трохи. Ну, думаю, це не так критично? — перепитав Макс. — Якщо ми його врятуємо. Чи це дуже складно зробити? Якщо він винайшов газ або має його для тих балончиків, то може прокатити… Але якщо в нього того газу мало — нічого не вийде. 

 — Давай підемо до нього і запитаємо, не будемо гаяти часу, — сказав я. 

***

Коли ми прийшли до Дейва, він був дуже здивований нашим проханням. 

 — А що трапилось? — запитав він. 

Макс подивився на мене а потім на Дейва:

— Алана викрали, їхні батьки думають, що Алекс може бути причетний. А ми ще раніше почепили на Алана жучки і знаємо, де він. Хотіли врятувати, — сказав він. — Але з дому Алекса нам довелось втекти.

— Це небезпечно. Чому просто не дати твоєму батькові координати? — Дейв подивився на мене.

 — Бо ми хочемо самі це зробити. А то мене звинувачують у викраденні брата, я ж хочу довести, що вони помиляються, — сказав я. 

— Це дуже дурна затія, — він зітхнув. — Ви можете постраждати, це не якісь ігри.

 — Ми будемо обережні. Але нам треба якийсь газ, щоб знешкодити охорону. В тебе немає? 

— Є, але… По-перше, мало, а по-друге, сумніваюсь, що це хороша ідея…. — сказав він. — Авжеж, можна було б запустити туманку, і тоді балончики в принципі б могли спрацювати. Але це небезпечно.  У тих людей, певно, є пістолети… Балончик не допоможе проти пістолетів. Хіба що в телефоні в тебе є шокер…

— В мене немає телефона, — зітхнув я.

— Але шокери є, — сказав Макс. — Я впораюсь. Там не так багато людей. Алекс запустить ту туманку, він же зможе? 

— Скажи мені, що робити, — звернувся я до Дейва, — думаю, там не буде нічого складного…

— Добре, — погодився він. — Я все поясню…

***

— Ну що, готовий запускати ту штуку? — пошепки запитав мене Макс, коли ми вже були на місці, прямо біля потрібного складу.

— Так, цілком, — відповів я.  — Давай спробуємо! 

— Давай, — він кивнув і взяв до рук один з шокерів, а інший поклав до кишені. — Якщо твій брат після цього не буде нам вдячний, я його сам зашокерю.

Я мимоволі усміхнувся, уявивши собі цю картину. 

— Добре, думаю, він буде нам вдячний, і тобі не доведеться застосовувати засоби покарання, — підморгнув я йому. 

— Може, вмовиш його ще й Діану покинути? — Макс невесело усміхнувся. — Тільки тоді, можливо, ми знайдемо спільну мову.

— Давай зразу впораємося з цією задачею, а тоді будемо планувати наступні, — запропонував я. — Знаєш, як кажуть, що слона треба їсти шматочками…

— Якесь дурне прислівʼя, — Макс усміхнувся. — Ти хоч раз їв слона? 

— Ні, — я здивовано глянув на нього. — Але це просто такий крилатий вислів, його не розуміють буквально. 

—  Ніяк не звикну до цих ваших фразочок…  — він махнув рукою. — Забий. Добре, я піду, давай зробимо це. 

Здалося якимось підозрілим, що він не знає звичайних прислів’їв, але зараз був не час заморочуватися цим. 

Я підійшов до вентиляційного отвору і під'єднав до нього пристрій, який мені дав Дейв. 

— Починати? — обернувся до Макса. 

— Давай за пʼять хвилин. Рівно за пʼять, я обійду складське приміщення з іншого боку, — сказав я. — Розраховую на тебе.

Я поглянув на годинник, що був у мене на руці. Коли минуло рівно п’ять хвилин, натиснув на кнопку, і в вентиляційну шахту почав надходити газ…