41. Макс. Батько, який не батько.

Коли ми вже майже вибрались з тунелю, я подивився на Алекса:

— Певно, треба було щось зробити з нашими мобільними… Залишити їх там? Хоча, це ненадійно, треба їх заховати. Але з іншого боку вони все одно знайдуть їх… Спочатку треба звідти все видалити. Наше листування, — сказав я. — А ще історії пошуку в інтернеті. Впевнений, в тебе там купа всього про повстанців.

— Ну, трохи є,  — похнюпився він. 

— Видаляй все зараз, потім ще й розібʼємо їх, — я усміхнувся. — Батько тобі ж потім купить нові, правда?

— Хтозна, чи я взагалі тепер його побачу, — сказав Алекс. — Але назад все одно вороття немає. 

— Ми знайдемо твого брата, принаймні, спробуємо, — впевнено сказав я. — І ти повернешся сюди. 

— Хочеться сподіватися, що все буде добре, — відповів Алекс. — І що Алан живий. 

— Хто б його не викрав, він зробив це з якоюсь метою. І рано чи пізно він піде на контакт, — продовжив я. — А вбивати його взагалі не вигідно… Сьогодні підемо до повстанців, до мого батька. Якщо це вони зробили, то думаю вдасться щось провернути… Але тоді скоріш за все я вже стану зрадником тут.

— Для тебе це може мати погані наслідки, — зауважив він. — Те, що ти приведеш туди мене. 

— Блін, тобі взагалі певно краще почекати, Алексе. Захоплять ще й тебе, буде погано, — раптом зрозумів я. — Принаймні, якщо це дійсно вони викрали Алана.

— Може, я десь заховаюсь, як минулого разу? — запитав він. 

— Давай так і зробимо, — я кивнув. — І нікуди звідти не йди, тепер ми будемо ще й без звʼязку. Я постараюсь повернутись якомога швидше. Але спочатку нам треба вийти за стіну…

— Добре, — сказав Алекс. — Будемо діяти за цим планом…

***

Коли став перед будинком, то трохи занервував. Все ж, ці люди… Я їх зовсім не знаю. Де гарантія того, що вони просто не запруть мене в клітці? У мене залишається все менше часу, а треба буде знов опинитися в будинку, якщо я хочу потрапити додому…

Я раптом подумав, що до цього майже не згадував свій дім, все через те, що подружився з Алексом і пожив цим майже безтурботним життям помічника багатого студента. Але у мене все ще є сестра там, і я потрібний їй… Як би я не хотів залишитись тут, я не можу цього зробити…

Я зітхнув і все ж постукав у двері, а потім смикнув ручку. Двері виявились навіть не замкненими. 

Щойно увійшов, побачив батька, який сидів на дивані і певно до того, як я постукав, переглядав щось в планшеті, бо він лежав на столику перед батьком.

— Це ти, Максе? — здивовано запитав він. — Ти не попередив, що прийдеш…

— Скажи мені, це ви викрали Алана? — я не став ходити коло та навколо і запитав його прямо. — За допомогою прослушки і відстежування змогли виловити його, коли він пішов вночі з дому.

— Це не входило в наші плани, — відповів батько. — Але ми знаємо, де він знаходиться. 

— Що значить "не входило"? — не зрозумів я. — То це ви, чи не ви? І де він?

 — Навіщо нам його викрадати? — насупився батько. — Ми, навпаки, хотіли через нього, вірніше, через “жучків”, отримувати інформацію про плани Ради. А тепер все пішло псу під хвіст. Бо якісь політичні опоненти його батька вирішили шантажувати голову Ради, викравши  його старшого сина…

— Он значить як, — я кивнув. — Скажіть, де він. Його треба врятувати. 

— Його тримають у складських приміщеннях на території метрополії, — відповів батько.  — Я не думаю, що тобі вдасться туди пробратися, певно, там багато охорони. 

— Якби було багато охорони, то коменданти б їх вирахували, — не погодився я. — Скоріше за все його навпаки просто там замкнули і може приставили когось одного-двох. Уяви скільки це головняка. Велика кількість охорони приверне не тільки багато уваги, а ще й може захотіти зрадити і повернути його за гроші самостійно. Хтось один зрадить — і все коту під хвіст. Що по жучкам? Ви чули розмови навколо нього? Там хтось говорив?

— Говорили, що тепер змусять його батька зняти свою кандидатуру з майбутніх  виборів…

— І вам це вигідно? — запитав я. 

— Нам невигідно, бо ми не знаємо, хто прийде замість нього. Принаймні, від цього ми знаємо, що чекати, і можемо відстежувати його дії, а новий голова буде як кіт в мішку…

— Тоді дайте мені якусь зброю, — рішуче сказав я. — Щось таке, що не відстежать радари, але більш міцне, ніж цей ніякий ніж, бо буду як із зубочисткою проти пістолетів.

— Можу дати хіба що шокер, — відповів батько. — Бо вогнепальну зброю одразу засічуть радари. 

— Годиться, — я кивнув. — Два давай. 

Я подумав, що тепер у Алекса певний час не буде його вбудованого шокера, то й йому може пригодитись така штука.

Він встав, відкрив невеликий сейф, вмонтований у стіну, дістав звідти два невеличких  шокери і простягнув їх мені. 

— Тільки не роби дурниць, — сказав батько. — Вважай, що ти йдеш на розвідку, а далі ми будемо разом вирішувати, що робити. 

— Добре, — я кивнув, забираючи шокери. — Але якщо там тільки парочка людей, я впораюсь і сам.