40. Алекс. Під замок?

Коли я прийшов до універу, то побачив, що Алана все ще немає. Однак він і раніше нерідко прогулював першу пару і приходив на другу, а міг і взагалі прогуляти день, йому все одно за це не було ніяких “санкцій”, адже викладачі добре знали, хто його батько. 

Тому ми з Максом спокійно пішли на заняття. Я думав, що Алан з’явиться згодом… 

Але в самій середині першої пари двері аудиторії раптом відчинилися, і увійшла секретарка ректора. 

— Алексе, — вона поглянула на мене. — Вас викликає до себе ректор.

— Зараз? — здивувався я. Що це було таке важливе, що не могло зачекати до перерви? 

Макс стурбовано поглянув на мене, але нічого не сказав.

— Так, прямо зараз. — сказала секретарка. — Ходімо зі мною.

— Добре, — сказав я, піднявся з місця і вийшов з аудиторії. 

Коли ми йшли коридором, я запитав її:

— Це щось, пов’язане з моїм братом? 

— Я не знаю подробиць, — відповіла вона сухо, і ми якраз підійшли до кабінету ректора. 

Я побачив біля кабінету двох наших охоронців і подумав, що це поганий знак.

Секретарка відчинила двері і зазирнула досередини. 

 — Алекс тут, — сказала вона. 

— Добре, хай заходить, — почув я голос ректора.

Я увійшов і побачив у кабінеті, окрім ректора, ще якогось незнайомого чоловіка, який пильно сканував мене поглядом. Відразу мене охопило якесь неприємне передчуття. Потім я перевів очі до іншого кутка кабінету і побачив, що там сидів мій батько. 

 — Добрий день, — повернувся до ректора. — Ви хотіли мене бачити? 

— Алексе, Алан не звʼязувався з тобою сьогодні? — запитав мене батько. 

 — Ні, — я похитав головою. — З учорашнього дня я його не чув і не бачив. 

— Я думав, він прийде в університет, — він зітхнув. — Але, схоже, все серйозніше. Ми зараз же їдемо додому. Ти певний час не зможеш виходити звідти.

 — Чому? — здивувався я. — Що сталося з Аланом, і як це пов’язано з тим, що я маю сидіти вдома? 

— Вважай, що я перестраховуюсь, — скзаав батько, встаючи з крісла. — Ходімо.

 — Макс хай також іде зі мною? — запитав я. 

— Добре, якщо так тобі буде комфортніше, я не проти, — кивнув він. — Можеш сходити за ним зараз, разом із охороною.

Я був трохи розгублений, але не став сперечатися. Вийшов з кабінету і побачив, що охоронець прямує за мною. 

 — Тобі пояснили, що тут коїться? — роздратовано запитав я. — Чому я маю ходити, як під конвоєм? 

— Ваш батько піклується про вас, — коротко відповів охоронець. 

Звісно, навіть якби й було інакше, він би все одно відповів саме так, бо не хотів втратити роботу, тому я відчепився від нього, і ми пішли до аудиторії, з якої саме виходили мої однокурсники. Я побачив серед них Макса і махнув йому рукою. 

Макс одразу побачив мене і підійшов ближче. Подивився на охоронця і насупився.

— Що сталось? — запитав він. 

Певно, розумів, що я не можу сказати всього, що думаю, але все одно хотів почути хоч щось.

— Алан зник, і нам сказали поки що залишатися вдома, — коротко сказав я. 

— Зрозуміло, — він кивнув. 

***

Коли ми вже були вдома, то  я написав на аркуші паперу  “давай зустрінемось у бібліотеці”, і вклав йому в руку. 

Макс сховав папірець і кивнув:

— Тоді я буду чекати на подальші розпорядження в своїй кімнаті. До зустрічі, — коротко сказав він і пішов до себе. 

Я пройшов до себе в кімнату, але не міг знайти собі місця, мене найбільше непокоїло те, що мені ніхто нічого не каже, здавалося, мене в чомусь звинувачували, але в чому? Якби ж я знав те, що відомо батькові, але, здається, він не збирався нічого мені пояснювати. 

Походивши туди-сюди хвилин п’ять і безуспішно спробувавши зібратися з думками, я рушив до бібліотеки. 

Відчинивши двері, побачив, що Макс уже там. 

Я щільно зачинив двері, перед цим ретельно оглянувши коридор, і переконавшись, що там порожньо, повернувся до Макса. 

— Схоже, Алан втрапив у якусь халепу, — впівголоса промовив я. и 0

— І можливо, в цьому винні повстанці, — додав Макс. — Хоча Діана не в курсі… Вона ж сама його шукала. Але вони тоді лишили на ньому жучки. 

 — Я думаю, завдяки цим “жучкам” можна його знайти, — сказав я. — Якби ти звернувся до тієї людини, яка їх встановлювала…

— Але можливо жучки були потрібні, щоб підгадати момент і викрасти його саме тоді, коли він буде найбільш вразливий, — я зіхтнув. — Якщо це мої, то вони не віддадуть його.

— Що ж тоді нам робити? Мені здалося, всі підозрюють, що я причетний до зникнення брата…

— Нам треба самим шукати його, — відповів Макс. — Піти за стіну. Але якщо ти зараз підеш, підозр буде тільки більше. Може, тобі все ж варто залишитись? Хоча я сумніваюсь, що ти хоч раз мене послухаєш…