38. Алекс. Ще одна бійка

Я сидів у своїй кімнаті, сон щось не йшов, і, замислившись про майбутні дебати, я вирішив піти до бібліотеки і взяти пару книг, які б стали в нагоді. 

Коли підійшов до дверей, почув якісь дивні звуки. Зразу згадав про тих людей, яких мав впустити до будинку Макс. Раптом хтось із них не пішов, а залишився в домі? Не довго думаючи, я вихопив ножа, який все ще був у мене в кишені, і відчинив двері. 

Та всередині не виявилося ніяких повстанців чи злодіїв. Я побачив Макса і Алана, які билися. 

— Що за фігня? — вигукнув я. — Припиніть негайно! 

— Так я тебе і послухався! — вигукнув Алан, але через це відволікся, і Макс все ж завалив його на підлогу, і сам же швидко навалився на нього і вже хотів бити, але таки звернув на мене увагу.

— Що ти тут забув? — запитав Макс.

Алан в цю мить зіштовхнув його з себе і тепер вони обидва просто сиділи на підлозі і дивились на мене.

— Почув, що два якісь дурні б’ються, і увійшов, — сказав я, ховаючи ножа, який все ще тримав у руці. — Скажіть спасибі, що не покликав охорону. 

— Хай він по-хорошому покине пост твого помічника, — похмуро сказав Алан. — Бо я за себе не ручаюсь…

— Макс буде моїм помічником стільки, скільки потрібно, — відповів я. — Якщо він тобі не подобається, ти можеш не спілкуватися з ним. 

— Якщо знов побачу тебе поруч з Діаною… Хоч один неправильний погляд… — Алан загрозливо подивився на Макса.

Макс закотив очі і підвівся з підлоги, нічого не сказавши у відповідь.

— Вправ йому мізки! — сказав Алан роздратовано, і подивився на мене.

— Алане, я тобі вже сьогодні все сказав, і думав, що ти мене почув, — я теж підвищив голос. — Не збираюся ще раз усе повторювати! 

— Як хочеш, — хмикнув Алан. — Тільки потім не жалійся! — на цих словах він вийшов з бібліотеки.

Я думав, що ще й дверима грюкне, але, на диво, Алан додумався цього не робити і просто пішов.

— Чого ти з ним зчепився? — я поглянув на Макса, який витирав кров з розбитої губи. 

— Він мені написав! Я зайшов, а він напав, що мені треба було робити? — запитав він дещо роздратовано.

— Ти ж його знаєш, він тепер може все обставити так, що ти на нього напав… І тебе виженуть.

Макс опустив голову. 

— А що мені треба було робити? Дати йому себе побити? — він знов подивився на мене.

— Наступного разу краще не піддаватися на провокації, — зітхнув я. — Треба було не йти до нього. 

— А що як він би щось втнув? Ти не подумав про це? Він неконтрольований, може щось десь ляпнути…

— Ну, вже що сталося, те сталося, — я знизав плечима. — Сподіваюся, він нікому нічого не скаже. Давай підемо по кімнатах, спершу я, а тоді ти, добре? 

— Добре, — він кивнув. — Будемо сподіватись на краще, що ще залишається…

Я кивнув йому і перший вийшов з бібліотеки, прикриваючи за собою двері. В коридорі раптом побачив чийсь силует. То була Емма. Вона рушила в мій бік. 

— Що це трапилося з Аланом?  — вимогливим голосом запитала вона. — Він вийшов з синцем на обличчі, ти побив його? 

— Може, він сам вдарився десь, — сказав я. 

— Але я чула, як ви сварились!  — вона прямо пропікала мене поглядом. 

— Так, ми трохи посперечалися, але я його не бив, — я ж і справді не бив його, то чому мав брехати? 

— Цього не було, коли він прийшов додому! Якщо не ти, то хто? Твій ручний песик? — вона продовжувала уважно дивитись на мене.

— Спитайте в самого Алана, думаю, він вам відчитується про кожен свій крок, — огризнувся я, бо вона вже мене неабияк бісила. 

— Нахаба! — вона раптом занесла руку, щоб вдарити мене, але все ж спинила себе. — Ні, я не буду опускатись до цього! Я все скажу вашому батькові! Хай він з тобою розбирається!

— Та будь ласка, — я знизав плечима. — Добраніч, — розвернувся і пішов у бік своєї кімнати. 

Хвилювався, щоб у цей час з бібліотеки не вийшов Макс, але він, видно, почув наші голоси, тож сидів тихо. 

Коли я дійшов до своєї спальні і озирнувся, Емми в коридорі вже не було…

***

Як вам глава?
Алан і Макс бʼються в аніме стилі: