37. Макс. Несподіваний удар

Коли ми вийшли на двір я уважно подивився на друга. Мені не подобався вираз його обличчя, здавалось, що він знов замислив якусь небезпечну авантюру. 

— То що там? — все ж запитав я.

— Я йому сказав, як ми й домовлялися, — відповів Алекс. — Що батько збирається стежити за ним, тому йому не можна говорити зайвого. 

— І що він? Як відреагував? — продовжив допитуватись я.

— Як завжди, почав доколупатися, звідки це мені відомо. Але, ніби погодився вести себе обережно. 

— Все одно він може нас підставити, — я зітхнув. — Він неконтрольований… Ти ж не казав йому нічого зайвого, правда?

— Алан, здається, все ж має “зуб” на тебе, — зітхнув Алекс. — Кілька разів повторив, що Діана на тебе дивиться… Ну, він дурний, що ти візьмеш із нього…

— Ну, цей "зуб" у нас взаємний, — я злегка насупився. 

— А чому Діана так себе поводить? — запитав Алекс. — Вірніше, чому ти нічого їй не скажеш про її поведінку? Вона може й не давати надії Алану…

— Тут все дещо складніше, — відповів я і подивився на друга. — Це не моя таємниця, але все ж, думаю, що ти маєш право знати. Я довіряю тобі, знаю, що ти не зрадиш мене і нікому не скажеш, тому розповім… Діана тут на завданні, так само, як і я.

— Вона теж шпигунка? — Алекс здивовано підняв брови.  — Тоді зрозуміло, як ти умовив її на той запис…

— Так, — я кивнув. — Я не хотів видавати чужу таємницю, але все ж зараз не міг продовжувати тебе обманювати. Я довіряю тобі, Алексе. Більше, ніж будь-кому.

— Ну, звісно, я нікому про неї не скажу,  — швидко промовив він. — Але тоді це все пояснює… Я б мав сам здогадатися, що до Алана теж приставили “нагляд”... 

— Наскільки я знаю, саме я мав потрапити до Алана, — я зітхнув. — Але він "замовив" дівчину-помічницю… І тоді все швидко перетасували. Мене відправили до тебе, як запасний варіант. А Діану до Алана.

— Ти знаєш, — Алекс поглянув на мене. — Я пообіцяв Алану відмовитися від своїх прав на спадок. 

— Нащо? — обурився я. — У тебе майбутнє в політиці. Навіть я це бачу, це тобі під силу.

— Він пообіцяв, що розпитає в Емми про мою маму. Я дуже хочу її знайти, може, їй потрібна моя допомога… Це важливіше тієї дурної політики…

— Але хіба ти не хотів змінити цей світ?... Ні, я насправді радий, бо так, скоріш за все, ти будеш в безпеці…

— Я спробую сам чогось досягти, не тому, що я син свого батька, а власними силами, — вперто сказав Алекс. 

— Ого, — тільки й вимовив я. — Круто ти змінився, Алексе. Ну, я прийму будь-який твій вибір. Я вирішив, що буду з тобою до кінця, що б там не сталось. Стільки, скільки буде потрібно.

— “До кінця” звучить якось похмуро, — усміхнувся він. — Краще, до того, як ми обоє досягнемо своїх цілей. 

— Я все ще не такий оптиміст, як ти, — я теж усміхнувся. — Але добре, давай я буду поруч доти, доки ми дійсно не досягнемо своїх цілей…

"Все одно потім мені доведеться повернутись. Часу залишається все менше…" — додав я подумки і зітхнув.

— До речі, — я вирішив перевести тему. — Я думаю, нам варто дослідити дещо в твоєму будинку, точніше, під ним… Там мають бути якісь тунелі. Можливо, твій дід теж саме так і потрапляв до твоєї матері. 

— Нічого собі, ніколи про таке не чув, — здивувався Алекс. — Давай подивимось, що то за тунелі.

— Цікаво, куди вони ведуть, — замислено сказав я. — Мають виходити десь в місті, але там, де малолюдно. Навряд вони ведуть до будинку твого діда чи щось таке, інакше повстанці б точно не змогли ними скористатись.

— Можна зараз спробувати пройти по них і подивитися, де ми вийдемо…

— Так, давай зробимо це. Бо якщо мені дадуть ще якесь завдання, а воно буде протирічити моєму баченню ситуації, то скоріш за все, мені доведеться ховатись, — я зітхнув. — Або якщо буде якийсь напад, то ми теж зможемо скористатись тунелями. Головне знати, куди вони ведуть. Можна навіть підготувати там якийсь змінний одяг і речі першої необхідності, просто про всяк випадок.

— Так, це слушна ідея, — погодився Алекс... 

***

— Не очікував, що вони приведуть на той закинутий завод, де мене побили, — чесно сказав я, коли ми вже повертались по тунелю назад, до будинку. — Але це прекрасне місце для переховування. Плюс звідти можна потрапити одразу в різні райони міста, територія величезна, звідти легко буде втекти.

— Так, цікаво, чи батько знає про ці ходи? — замислено сказав Алекс. 

— Я сумніваюсь, навряд він би залишив їх відкритими, — сказав я. — Може, Емма чи твій дід якось їх маскують саме в технічному плані. 

— Але звідки про них дізналися повстанці? 

— Це хороше питання, — відповів я. — Якщо тунелі були добре приховані, то як вони їх знайшли… А якщо вони приховані не так добре, то може твій батько тільки робить вигляд, що не знає про них?

— Може, він сам використовує їх у своїх цілях і не знає, що ними користується й Емма? 

— Все може бути, — я кивнув. — Але тоді нам треба бути вдвічі обережнішими. Треба ходити тут тільки з заглушками, раптом тут є камери, які не відсканувались? Хоча… Повстанці б їх, певно, заглушили.