34. Алекс. Пізно відступати…

Я сидів у своїй кімнаті, дивлячись у планшет з електронною книгою, але доводилося пееречитувати кожну сторінку по кілька разів, і все одно я так і не запам’ятав прочитаного. Бо всі думки крутилися навколо того, що розповів мені Макс. Я уявляв, що може завтра наша родина опиниться на перших шпальтах кримінальної хроніки, і всі будуть читати про те, як родину голови Ради знайщли мертвою, або що всі зникли безвісти… Варіантів розвитку подій в моїй уяві було ще кілька, але з них жодної позитивної. 

Коли рипнули двері, я аж підскочив від несподіванки. На мить мені здалося, що це вже підкрадається якийсь найманий вбивця, але тут я побачив перед собою Макса, і мені стало соромно за свої дурні страхи.

— Блідий, як поганка, — він поплескав мене по плечу, а потім поклав щось до кишені. Стояв спиною до камер, щоб вони не зафіксували того, що він зробив, а потім дістав з іншої кишені мобільний і почав щось в ньому писати, в якусь мить розвернув мобільний до мене: — Дивись який прикол…

Насправді ж само собою ніякого приколу там не було, зато був текст, який він записав в нотатках і показав мені:

"Там ніж, він не з металу, рамки його не ловлять. Тримай руку в кишені весь час, коли я піду. І замкнись у якійсь кімнаті, але не в кабінеті батька. По моєму сигналу. Сигналом буде слово "універ" в будь-якому контексті, ну і те, що мені доведеться піти.”

“То може мені тут замкнутися?” — написав я у відповідь. 

"Краще не тут, якщо ціль —  ти, то сюди вони прийдуть в першу чергу, хай це буде інша кімната, але з замком. Щось несподіване. Може, кімната Емми? Хоча там камери… Тоді краще якась спільна кімната, але з замком, скажи яка, щоб я знав куди йти за тобою."

“Може, бібліотека?”

"Добре."

Я сховав телефон до кишені.

— Все буде добре, — сказав вголос, хай тут і були камери. 

— Думаю, так і буде, — усміхнувся я, рукою намацуючи в кишені ніж. Серце калатало дуже часто, але незважаючи на це, я раптом відчув себе більш спокійно. Макс був поряд, я міг на нього розраховувати. Принаймні, мені хотілося в це вірити…

— Знаєш, я сьогодні був у Діани, — несподівано сказав він. 

— Як вона? — запитав я. 

— Ображена, — він зітхнув. — Ну, це й зрозуміло… Її хлопець — твій конкурент, — я легенько хитнув головою в бік камери. 

— Ну, нічого не поробиш, — обережно сказав я, дивлячись на Макса. Здається, кодовим словом мало стати “універ”? Я уважно прислухався, щоб не прогавити його. 

— Це так, — він кивнув. — Давай поготуємось до завтрашніх лекцій? Поки ще є час… Може, ходімо в бібліотеку? 

Схоже, Макс хотів заздалегідь відвести мене до кімнати з замком. 

 — Ходімо, — сказав я. — Мені якраз треба було погортати деякі старі книги…

***

Коли ми вийшли з кімнаати, то я зі здивуванням побачив, що будинок порожній. Вдома не виявилося ні батька з Еммою, ні Алана. Схоже, що вони кудись поїхали всі разом, але чи це випадковість, чи заздалегідь було все прораховано? Те, що мені ніхто нічого не сказав, викликало не дуже приємне відчуття. Я подумав, що раптом ціль тих людей, які збиралися вдертися до будинку — саме я? 

І якщо вони будуть озброєні вогнепальною зброєю, то наші з Максом ножі нічим не зарадять…

Але відступати вже було пізно. Ми пройшли до бібліотеки і я замкнув за собою двері. У цій кімнаті камер не було, бо нею давно не користувалися. Паперові книги вже давно стали раритетом, всі читали електронні. Тому книги на полицях припали пилом, їх давно ніхто не розгортав, і навіть прибиральниця забувала наводити тут лад. Але може, це було й на краще? Раптом тут ніхто не буде нас шукати? 

Я взяв першу-ліпшу книгу з полиці, сів у крісло, але навіть не відкрив її. Дивився на Макса, очікуючи, що він зараз скаже. 

— Починається, — він розвернув до мене телефон, там було написано:

"Вмикай заглушувач і запускай, наша людина на місці." 

— Ти підеш туди? — мені стало трохи не по собі. 

— Замкни двері, все буде добре, а якщо щось піде не так, я сам одразу викличу копів, і тоді тобі треба буде протриматись буквально хвилин пʼять, — він зітхнув.

— Сподіваюсь, це не знадобиться, — я легенько плеснув його по плечу. — Давай, іди, щоб вони там не нервували, чекаючи під дверима. 

— Під землею вони… Зайшли через підвал. Під вашим будинком є таємний тунель, — сказав Макс. — Але про це згодом. Я пішов, замкнись, — на цих словах Макс дійсно вийшов з бібліотеки. — Давай, швидше, — почув я його голос з-за дверей.

Я підвівся з крісла, відчуваючи, що руки трохи тремтять від хвилювання,  замкнув двері, поклав ключ до кишені, сів у крісло і став чекати…

***

Сьогодні замість ілюстрацій покажу вам варіанти нової обкладинки, яка більше підходить під сюжет =) 

Я вже поставив одну з них, але мені було б цікаво почути вашу думку, де Макс і Алекс більше схожі на тих себе, яких ви уявляли? Там, де підсвітка помаранчева на Максі, чи де червона?