33. Макс. Дещо для самозахисту

Я нервував через те, що мало відбутись сьогодні. Спеціально пішов до гуртожитку на пару годин, поки ще було світло, не хотілось бачити обличчя друга, який весь час переживав. Може, треба було сказати йому пізніше? Хоча, куди вже пізніше, хай краще буде готовий.

Я подумав запитати у Діани, чи є в неї якась зброя, що не вловлюється металодетекторами, бо ж на вході до маєтку їх було повно. 

Коли підійшов до її кімнати, то зітхнув. Не одразу наважився постукати, ми давно не бачились, з того разу, як я пообіцяв, що скоро це все закінчиться. Але "скоро" нічого не скінчилось. Часу ставало все менше, а конфлікт тільки набирав ще більших обертів.

Я все ж тихо постукав у двері її кімнати. Не знав, чи вона сама, чи з сусідкою, але вибору не було.

За мить двері відчинилися, на порозі стояла Діана і здивовано дивилась на мене.

— Це ти, Максе? Заходь, — вона посторонилася, пропускаючи мене до кімнати. 

— Привіт, — я пройшов всередину і прикрив за собою двері, поглянув на Діану і сказав: — Мені треба якась зброя. Така, яку не вловлять рамки-металошукачі. Є щось? Треба дві штуки.

— З ким це ти зібрався воювати? — насторожено запитала вона. 

— Це для самозахисту, — я зітхнув. — То є, чи ні?

Вона мовчки підійшла до вікна, натиснула на підвіконня, і воно трохи від’їхало вбік, відкриваючи всередині стіни ніби невелику нішу. Дістала звідти два невеликі ножі з міцного пластику.

— Оце все, що маю, — сказала вона. 

— Те, що треба, — я взяв з її рук ножі і заховав їх до кишені, а потім знов подивився на неї.  — Дякую, Діано.

— Будь обережним, будь ласка — попросила вона. — У мене якесь неприємне передчуття…

— Все буде нормально, — в черговий раз відповів я. — Тобі ще не розкрили суть місії? Що саме тобі треба буде зробити з Аланом?

— Поки що я не знаю, — Діана знизала плечима. 

— Зрозуміло, — я зітхнув і відвів погляд. 

— Я не думаю, що їм якось нашкодять, — сказала вона. — Можливо, нам буде потрібно просто отримати необхідну інформацію. 

З одного боку, коли вона це сказала, я відчув деяке полегшення, а з іншого… Я все ще переживав, що Діану можуть змусити до чогось неприйнятного. 

— Ти теж будь обережна, — я все ж не втримався і торкнувся кінчиками пальців її долоні. 

— Зі мною все буде добре, — вона сумно поглянула на мене. — Я хотіла б, щоб усе це скоріше закінчилось. 

— Повір, я теж цього дуже хочу, Діано, — я все ж взяв її за руку. — Хочу, щоб і ти, і Алекс були вільними від цих загроз і могли жити спокійно.

— Ти сказав про мене і Алекса, а про себе забув, — вона запитально поглянула на мене. 

— Я не пропаду, не переживай, — я махнув вільною рукою. — За себе не бачу сенсу навіть хвилюватись. 

 — Ти завжди був таким, — зітхнула Діана. — Ніколи не думав про себе, а завжди про інших…

Я відвів погляд. Що як вона кохала того Макса? А я просто чужинець в його тілі, не більше…

— Сподіваюсь, ви дійсно будете в порядку, — врешті-решт сказав я. — Може, натякни там своєму… — я затнувся. — Хай може помиряться чи щось таке. В крайньому випадку вдвох їм би було легше протистояти спільним загрозам. 

— Ну, Алан завжди робить так, як вважає за потрібне, — зітхнула вона. — Хоча, здається, останнім часом він став відгукуватися про Алекса краще, може, вони з часом і знайдуть спільну мову. Або ж розсваряться через ті вибори капітально. Ну тут я думаю, залежить від того, хто саме в них переможе…

— Була б наша основна проблема ці дурні вибори, тоді все було б так легко, — я теж зітхнув, а потім подався вперед і прошепотів їй на вухо: — Дякую…

Хотів сказати інше, але вирішив, що тепер варто тримати дистанцію, хтозна, чим закінчиться цей день.

— Може, скажеш, для чого тобі зброя? — вона зазирнула мені в очі. 

— Я сказав, це для самозахисту. Мені та Алексу, — я відсторонився від неї і відпустив її долоню. — Треба йти, я маю бути у них вдома.

— Добре, — Діана виглядала трохи ображеною. — Не хочеш говорити, не говори…

— Це для твоєї ж безпеки, — я зітхнув. — Можеш ображатись, але я не зміню свого рішення. 

 — Алексу пощастило, — сказала вона. 

— Навіть не знаю, не впевнений, що це так… Він надто безтурботний і не розуміє, у що вплутався, і все через мене, — все ж трохи проговорився я. 

 — Сподіваюся, ти йому не вибовкав усі наші таємниці? — вона враз стала суворою. 

— Я нічого йому не казав, — впевнено сказав я. — Ну, не рахуючи цієї небезпеки. Я не хочу, щоб його вбили, тому попереджу його і дам зброю.

 — Він хоч уміє нею користуватися? — Діана пирхнула. 

Я хотів потренувати його, але з цими виборами і походами за стіну на це зовсім не було часу. 

— Ну, думаю з нею все одно краще, ніж без неї, навіть якщо і не вміє, — відповів я і знов відвів погляд. — Добре, я піду…