32. Алекс. День Х

Минуло кілька днів, все йшло ніби по-старому, і я вже навіть трохи розслабився і забув про наші негаразди. 

Але одного ранку, коли ми їхали до універу, Макс повідомив мені, що отримав те саме завдання. 

— Тобі треба буде впустити когось у наш будинок? — запитав я, в глибині душі сподіваючись, що він мав на увазі щось інше. 

— Так, — він зітхнув. — Я не знаю, що вони будуть робити, скільки їх буде, нічого не знаю.

— Може, мені запропонувати своїм рідним вибратися на вихідні кудись на відпочинок? — розмірковував я. — Наприклад, скажу, що виграв вихідні в якомусь будинку відпочинку і запрошую її усіх приєднатися? 

— Твій брат все пронюхає, він підозріло ставиться до тебе і твоїх дій, — не погодився Макс. — Та й батько в тебе не дурень. 

— А в тебе є якісь ідеї? — запитав я. 

— Не знаю, — він зітхнув. — Можливо, я просто не виконаю місію? Тоді мене заберуть звідси, а тобі спробуть приставити когось іншого. 

— Але я не хочу, щоб тебе забирали! — вигукнув я. Відчував себе безпомічним, і це дуже злило мене. Чому ті всі люди — еліта і повстанці — не можуть самі між собою розібратися, не задіюючи тих, хто не зацікавлений у тому? Хай би спробували пробратися в наш дім без допомоги Макса, якщо на те пішло… Але вслух я цього, звичайно не сказав. Адже це був його батько, його родина… — Ну, тоді хай вони потрапляють у будинок, — махнув я рукою. — Мені все одно, що буде…

— Я теж не хочу цього, — зізнався він. — Не хочу, щоб мене забирали. Але якщо вони нашкодять твоїм родичам, то… — він запнувся.

— У нас же скрізь камери, сигналізації. Чи ти теж маєш усе вимкнути? 

— Само собою, — Макс зітхнув. — Мені дали заглушувач…

— Може, тобі й зброю дали? — запитав я. 

— Ні, — він похитав головою. — Чого нема, того нема. 

—  Шкода, бо в мене теж немає. Якщо мене захочуть вбити, то навіть не зможу спробувати захиститися. 

— Не дам я тебе вбити, — відповів він похмуро. — Чорт. Чого вони хочуть… Мене напружує вся ця ситуація. 

— Ти нічого не можеш змінити, — я знизав плечима.  — Тому роби те, що тобі доручили. 

— Підеш з будинку, попередиш всіх і підете, — він зітхнув. — Але в останній момент.

— Як я їх попереджу? — я здивовано глянув на нього. — Скажу, що мені пташка принесла звістку, що от зараз до нас завітають повстанці? 

— Може, влаштуємо пожежу, чи щось таке, — замислено сказав Макс. — І хай втікають. Пожежна сигналка спрацює і вони матимуть піти.

— А твої куратори? Чи їх влаштує, коли тут будуть товктися пожежники? Адже якщо сигналізація спрацює, то й рятувальники приїдуть.

— Блін, теж правда, — зітхнув Макс. — Але що ще ми можемо зробити?

— О, я придумав! — сказав я. — Може, надіслати батькові анонімне повідомлення, що цього вечора в цілях безпеки йому краще виїхати з будинку? Не писати подробиць, щоб він не міг вичислити, хто автор цього попередження, але я його добре знаю, він обережний і не буде ризикувати. 

— Все одно це видасть мене, ти ж розумієш? — він подивився на мене. — Перед моїми видасть. 

— Ну це нечесно з їхнього боку, вони повинні були сказати тобі, що саме планують, — я зітхнув. — Тепер у будь-якому випадку підозра впаде на тебе, бо коли ти з’явився в будинку, тоді це й сталося. 

— Ну, якось прорвемось, — Макс невесело усміхнувся. — Якщо що просто далі ти матимеш бути обережнішим. Більше ніхто не зможе зупинити тебе від ризикових дій, тобі доведеться думати самому.

— Не кажи дурниць, я не хочу, щоб з тобою щось трапилось, — сказав я. — Виконуй своє завдання та й усе. Може, нічого страшного й не станеться. 

— Може ти маєш рацію, — Макс кивнув. — Добре, не забивай цим голову, Алексе. 

Все одно, дивлячись на нього, я відчував, що він щось задумав, просто не хоче про це мені говорити. Мені було сумно, бо я не хотів втратити свого найкращого друга. 

Але я гадки не мав, як втримати його від якогось необачного вчинку… Тому я вирішив просто бути насторожі і в разі чого буду готовим прийти йому на допомогу. Адже одній людині важко вирішити якусь проблему, а коли нас уже двоє, то існує вдвічі більше шансів на те, щоб усе завершилось добре…

***

Макс і Алекс