30. Алекс. Я постараюсь виправдати твої сподівання.

Я вирішив поговорити з батьком, не відкладаючи. Для мене було дуже важливо переконатися, що він непричетний до зникнення мами.  А що робитиму далі, я гадки не мав. Вирішив діяти по обставинах, вже після того, як поговорю з батьком. 

Тож, коли Макс пішов до своєї кімнати, я  підійшов до батькового кабінету і постукав у двері. 

— Так, заходь, Алексе, — почув його голос. — Бачу за камерами, що це ти.

— Ти не дуже зайнятий? — запитав я, заходячи і сідаючи в крісло.

— Для вас з Аланом в мене тепер завжди буде час, — відповів він, відкладаючи документи в сторону. — Ви мене дуже радуєте останнім часом, особливо ти.

— Дякую, — я усміхнувся. — Мені дуже приємно це чути… Я хотів запитати, чи нічого не відомо про мою маму. Знаю, що минуло багато років, і поліція вже її не розшукує, але, може, ти щось чув? 

— Ти ж знаєш, я вклав в її пошуки всі ресурси, які мав, — зітхнув він. — Я дуже кохав її. Я ніколи і нікому не казав цього, але… Якби не обовʼязки перед родом, я б не одружувався з Еммою, Алексе.

— Я знаю, що ти кохав її, — я зітхнув. — Але невже людина може отак зникнути, і не залишилося б єдиної зачіпки, ніякого сліду? Ти думаєш, вона померла? 

— Її точно не було в метрополії, — відповів батько. — Я обнишпорив кожен куточок. А поїхати в іншу метрополію… Не знаю, не думаю, що вона б це зробила. Вона надто сильно любила тебе, вона не залишила б тебе самого. 

— Якби я знав, що вона жива, то я б пробачив те, що вона покинула мене, — сказав я. — Але мені страшно, що вона загинула, і ми так ніколи про це й не дізнаємось…

— Повір, одне з моїх найбільших бажань, це щоб вона була жива. Мені теж було непросто, коли все це сталось, віриш ти чи ні, — відповів він. 

— Вірю, — сказав я. — Але, якщо ти раптом щось дізнаєшся, то скажеш мені? 

— Я давно не займався пошуками, але так, якщо я щось дізнаюсь, то обовʼязково скажу, — він уважно подивився на мене. — Знаєш, останнім часом ти ще більше нагадуєш мені її. 

— Я сподіваюся, з кращого боку, а не своїм занадто спокійним характером? — все ж не втримався я, згадавши зауваження Емми. 

— В тому й справа, — замислено сказав він. — Твій характер останнім часом змінився, ти став відстоювати свої ідеали, навіть якщо вони зовсім безглузді, — він зітхнув. — Елейн теж була такою. 

— А що саме тобі здається безглуздим? — запитав я. 

— Я бачив, що тобі шкода тих людей, за стінами, — він зітхнув. — Але ти не зможеш їм допомогти. Ніхто не зможе. Навіть якщо врятуєш когось, даси нормальну їжу і грошей, навіть якщо роздаси все, що в тебе є, тобі не врятувати всіх. 

— Тоді виходить, зовсім не потрібно нікому допомагати? — я зазирнув йому в очі. — Чи що ти пропонуєш? Я хочу розібратися…

— Я не кажу нікому не допомагати. Просто з деякими речами треба змиритись. І вже якщо ми знов будемо при владі після чергових виборів, тоді може й можна буде щось почати… Твоя мама, вона була з-за стін, — він знов шумно видохнув повітря. 

— Справді? Я не знав… А як ви познайомились? 

— Цього я нікому не розповідав, — він подивився на двері кабінету. — Зараз, — він дістав свій мобільний і щось понатискав на ньому. — Тепер камери і запис аудіо тут відключені, і ми можемо поговорити. Я ходив за стіни… Це сталось за пару місяців до того, як мій батько представив мені мою наречену, Емму. Емма і зараз думає, що все було навпаки, і що я почав зустрічатись з твоєю матірʼю пізніше, коли ми вже одружились, бо ж ти народився пізніше за Алана.

— То може вона повернулась туди, до своїх родичів? — схвильовано запитав я. 

— Я ходив туди, — він знов зітхнув. — Коли вона зникла, я мало не щоночі ходив за стіни. 

— Її там теж не було? — я відчув розчарування, бо ж тільки що сам повірив, що, можливо, мама зараз просто живе за стінами.  

— Так, — він кивнув. — А потім Емма сказала, що не буде більше цього терпіти, — продовжив батько. — Вона сказала, що якщо я не перестану ходити туди і шукати її, то вона зʼїде разом із Аланом і я більше не побачу свого сина. 

— Тату, — я все ж вирішив запитати його, хоча, якби Макс був поруч, певно, він би не схвалив цього. — А як ти думаєш, Емма чи її батьки не могли бути причетні до зникнення мами? 

— Емма не стала б робити нічого подібного, — він похитав головою. — Вона може й здається холодною, але вона дійсно кохає мене. Вона б не змогла нашкодити твоїй матері, бо знала, що я її кохав. Емма думала, що я закохався, і боялась, що я її кину, але вона б не вбила твою маму, я добре знаю свою дружину.

— Я не думаю, що вона її вбила, — я похитав головою. — Але, наприклад, якось налякала її чи переконала поїхати і ніколи не з’являтися у твоєму житті? 

— Думаєш, вона могла допомогти їй втекти? — батько зітхнув. 

— Я не можу стверджувати напевно, але це єдина версія, яка прийшла мені на думку, — відповів я. — Так би Емма вирішила свою проблему, правда, виникла нова — це моя присутиність у її житті… Мабуть, їй неприємно  було щодня бачити мене. 

— Якщо згадати зараз, то Емма тоді на диво легко прийняла тебе, — замислено сказав він. — Я очікував на істерики і тому подібне, але нічого не сталось.