28. Алекс. Новини і план відволікання

Макс довго не повертався, аж я почав уже нервувати. Раптом із ним щось сталося? Набирати його номер не було сенсу, бо він вимкнув телефон, щоб той не видав його, коли він проходитиме повз патрулі.  Тому залишалося тільки чекати у Дейва. Повертатися додому сам я не хотів, бо це могло б викликати непотрібні запитання. 

І от нарешті, коли мій терпець вже урвався, і я вирішив написати батькові повідомлення, що ми залишимось ночувати у Дейва, пролунав дзвінок у двері. 

— Нарешті, я вже думав, що з тобою щось трапилось! — вигукнув я, коли Дейв відчинив двері і впустив Макса. 

Я помітив, що Макс виглядав якимось замисленим і насупленим, зовсім не таким, як зазвичай.

— Ну, дещо дійсно трапилось… — він поглянув на Дейва, певно, не хотів розповідати це "дещо" при ньому. 

— Тоді, мабуть, не будемо гаяти часу і підемо додому, — сказав я. — Поки на нас там в розшук не подали… Дейве, завтра тоді продовжимо, що не доробили. 

— Добре, — він кивнув. — Будьте обережні, мені здається, що ви займаєтесь чимось доволі небезпечним. Не бійтесь, я не видам вас, але все ж… Подумайте двічі перш ніж робити щось, що може вам нашкодити. 

Макс зітхнув, але нічого не сказав, і замість того подивився на мене.

 — Все буде добре, — я поплескав друга по плечу. — Не хвилюйся, ми не робимо чогось протизаконного…

Він все ж виглядав дещо стурбованим, і я попросив його:

 — Будь ласка, не кажи нікому, що Макс кудись виходив, якщо будуть запитувати. Мій батько, чи брат, наприклад. Добре? 

— Хіба я схожий на того, хто видає друзів? — запитав він. — Само собою, я нікому нічого не скажу, за це можете бути спокійними.

 — Тоді ходімо, — я повернувся до Макса. — Дорогою вже поговоримо більш детально…

***

— Що сказав твій батько? — одразу запитав я, коли з Максом залищились налодинці. 

— Мені сказали мою місію, — він зітхнув. — І що тепер робити я не знаю…

— Невже тобі сказали когось вбити, — я усміхнувся. — Інакше чому б ти мав такий трагічний вираз обличчя? 

— Ні, — Макс похитав головою. — Але я маю запустити когось до твого будинку. І, можливо, це дійсно буде вбивця, або навіть вбивці.

— Справді? — я посерйознішав. — І тобі не сказали, кого ти маєш впустити? 

— Батько не відповів, — Макс знов зітхнув. — Коли я запитав, чи будуть це вбивці, він сказав, що мені повідомили все, що я мав знати, і розмова закінчена. 

— І що ти тепер думаєш робити? — я зазирнув йому в очі. 

— Ти покинеш будинок в цей день. І брата забереш, — сказав я. — Щодо мачухи і батька… Навіть не знаю, як провернути все так, щоб вони теж покинули будинок і нічого не запідозрили…

 — Але якщо ці люди прийдуть і вдома нікого не буде, вони потім повернуться ще… Якщо, звісно, їхня ціль — не забрати якісь речі чи документи. 

— Так, — він кивнув. — Хоча, може все не так страшно, раптом їм потрібно щось інше, дійсно речі чи щось таке. Може, прийдуть і пофоткають все, та й підуть собі. Хоча, певно, це надто оптимістичний розклад.

 — Ну, мабуть, це дійсно єдиний прийнятний вихід, — сказав я. — Може, якось придумаю, як виманити батьків з дому. А Алан? Він точно не захоче нікуди йти зі мною. Хіба Діану попросити…

— Ми маємо продумати це все зараз, — зітхнув Макс. — Діана… Я б не дуже хотів, але нехай. Я вирішив, що не буду більше лізти в ті їхні стосунки, взагалі не хотів би їх згадувати… Але, заради порятунку твоєї родини, так і бути, я попрошу Діану. 

— Дякую, — сказав я. — Ти справжній друг. Стільки разів уже виручав мене, тепер я в тебе в боргу. 

— Хіба друзі не роблять це просто так? — він невесело усміхнувся. — Сподіваюсь, мене не замінять за все це… Що вони якомога довше не будуть здогадуватись про мої справжні цілі.

 — Ти ж не проговорився їм, що мені все відомо? 

— Ні, але батько міг щось запідозрити, — Макс знов зітхнув. — Коли він сказав про це проникнення, я був надто емоційний і запитав ото про вбивство.

 — Будемо сподіватися, все обійдеться, — розмірковував я. — Адже в них мало часу, а щоб замінити тебе на когось іншого, і ще той хтось зміг проникнути у наш дім — та це малоймовірно. Тому в них немає іншого виходу, як покладатися на тебе. 

Макс відвів погляд, в цю мить мені вперше здалось, що він все ж не все мені договорював. 

— Ми вже майже прийшли, — сказав я. — Мабуть, у будинку краще про це не говорити, раптом там є якась підслушка...

— Так, — кивнув Макс. — Там маємо поводитись як керівник і підлеглий. До речі, я от думаю, що розповісти твоїй мачусі, коли вона запитає мене, що саме я дізнався? Нам не завадило б втертись їй в довіру, може, тоді хоч частково дізнаємось, що вони з дідом Алана задумали.

 — Не знаю, — я замислився. — Треба щось таке, щоб вона могла перевірити і переконатися, що ти кажеш правду… Може, щось про наші майбутні вибори? 

— Що ти плануєш щось проти Алана? Їй би таке сподобалось, здається, саме такого вона і чекає, — він усміхнувся.